Розділ 4

День не задався з самого ранку. Довелося пацієнтку готувати до екстреного кесарського розтину. Все було добре, але щось пішло не так, і серцебиття плоду почало різко падати. На жаль, таке іноді трапляється. Дякувати богу і лікарям все закінчилося добре.

За три роки роботи я так і не навчилася не брати все близько до душі. Кожну ситуації проживаю разом з пацієнтами. Які б не були талановиті лікарі, але пологи це завжди лотерея. Ніколи не знаєш як пройде твоя зміна. Треба бути дуже відповідальною і уважною людиною. Я натура вразлива, але мене тримає в цій професії те, що ми допомагаємо новій людині прийти в цей не ідеальний світ. Перший крик дитини завжди мене розчулює. Все ж таки це прекрасна мить. Особливо для батьків.

Мало стресу мені було зранку, так ще й з відпустки вийшов Владислав Родіонович —  лікар анестезіолог і мій колишній. Кохання тривало недовго, лише пів року. Як виявилося для мене це були почуття, а для нього просто секс, і короткі зустрічі  після чергувань.

А місяць тому він одружився з племінницею головного лікаря. Для всіх, а тим паче для мене, це було дуже неочікувано. Дякую хоч за те, що його дружина не працює в нашій лікарні. Довелося б звільнятися. Мені і так вистачає «Санта Барбари», а це було б уже занадто. Роботу втрачати я не хочу.

Нехай краще Влад переходить швидше в приватну клініку, поближче до дружини. Бачити його мені все ще неприємно. Рожеві окуляри розбилися скельцями всередину. Навіть у кіно лікарі не одружуються з медсестрами, а тільки крутять із ними короткотривалі романи.

— Марино, почекай, — зупиняє мене в коридорі Владислав.

І чому я не здивована?

— Ви щось хотіли, Владиславе Родіоновичу?

— Так, хотів поговорити.

— Розмова стосується роботи?

—  Ні, це приватна розмова.

— Вибачте, але мені не має про що з вами розмовляти.

Збираюся піти, але він перехоплює мене за руку.

— Почекай, Марино.

— Ну що? — доволі різко відповідаю.

— Марино Ігорівно, я сподіваюся, ви візьмете до уваги мої зауваження, щоб запобігти в подальшому розбіжностям між нами.

Я розгублено дивлюся на нього, не розуміючи, що відбувається. І тільки збираюся відправити його на три сосни, як біля нас з'являється завідувачка відділення. Тепер все ясно. От індик.

— Марино Ігорівно, — невдоволено звертається до мене вона, —  Андрію Вікторовичу пологи без вас приймати? Бачу у вас є важливіші справи, ніж ваша робота.

— Вибачте, вже йду, — відповідаю я та направляюсь в родзал. Там звісно ніхто ще не народжує, тільки період перейм, до пологів як до місяця і назад. Але в пологовому залі, поруч із майбутньою матусею,  відчуваю себе комфортно та захищено, більше, ніж у тому коридорі. Це моя робота. Я нею живу та дихаю. Без цього я риба яку викинули на берег.

Трохи пізніше заходжу в ординаторську забрати картки породіль. У кабінеті сидять Андрій і та ж сама завідувачка, Тамара Борисівна. Сувора жіночка шістдесят плюс. Яка явно мене недолюблює.

— Марино Ігорівно, я сподіваюся, ви взяли до уваги, що на роботі ми не крутимо романів, тим паче з одруженими чоловіками. У нас пологовий, все ж таки, а не самі знаєте що.

Мені так соромно стало, й образливо. Особливо в присутності Андрія, хоча я ні в чому не винна. Навіть не хочу дивитися йому у вічі. Хочеться крізь землю провалитися. Ну що я їй зробила, не розумію.

— Якщо це все, я можу йти?

— Йдіть, йдіть з очей моїх подалі, — бурмоче вона.

Зачиняю двері та чую, як вона говорить Андрію:

— Приходять на роботу, очима стріляють, не розумію я сучасну молодь. Андрію Вікторовичу, ви ж теж молодий, ви зі мною згодні, що така поведінка не прийнятна?

Я вже не слухаю, що відповідає Андрій, і так достатньо нервів мені потріпали. Не знаю чому, але від нього почути погану думку про себе, буде боляче.

Заношу історії в сестринську, трохи підправляю макіяж, і рефлексую як я дійшла до такого життя. Тільки збираюся виходити як двері відчиняються і заходить Андрій.

—  Марино, зробіть, будь-ласка жарознижувальну ін'єкцію Соколовій з дев'ятої палати. І через півгодини перевіримо відкриття у Зозуліної, думаю ще пару годин і буде народжувати.

—  Добре, вже йду.

—  І ще — не приймай близько до серця слова завідувачки, вона тобі заздрить, —  посміхається Андрій.

— Ну звісно, заздрить, — іронізую я.

Виходимо з кабінету, сміючись, і знову натикаємося на Тамару Борисівну. Та хай їй грець.

Бачили б ви її обличчя, бідолага ледь не луснула від злості, зранку з одним, в обід з іншим романи кручу... А ось вона в її роки...

Ми з Андрієм дивимось одне на одного і знову пирскаємо від сміху, коли завідувачка зникає з поля зору.

* * *

Не знаю, що на мене вплинуло, але під час вчорашньої зміни Андрій невимушено вмовив повечеряти з ним, по-дружньому. І я несподівано погодилась. Вміє він подобатись людям. Енергія від нього така, дружелюбна.

Ми домовилися, що зустрінемося сьогодні о сьомій . Я встигла подрімати після зміни і ось збираюсь на зустріч, наче на побачення. Хочу бути особливо гарною. Не для нього — для себе.

На мені чорна сукня та підбори. Волосся зібране у високий хвіст і трохи макіяжу на обличчі.

Одягаю свою шубку і виходжу на зустріч морозному повітрю. Не віриться, що вже перший день зими.

Андрій чекає мене біля авто і розмовляє з кимось по телефону. Побачивши мене, посміхається та кладе слухавку.

— Бачу, ти не сумуєш, не змерз?

— Поки тебе дочекаєшся, можна перетворитися на бурульку, та я не з таких.

— А з яких?

— Я ще з тієї гвардії, що можуть співати серенади під вікнами. Правда, тільки на підпитку, — жартує. — До речі, це тобі.

 Він відкриває дверцята авто та дістає букет з чарівними червоними бутонами.

— Дякую, мені приємно.

Я вражена, бо не звикла до таких жестів від чоловіків, хоча вважаю себе привабливою жінкою.