Розділ 4

День не задався з самого ранку. Довелось пацієнтку готувати до екстреного кесарського розтину. Все було добре, але щось пішло не так, і серцебиття плоду почало різко падати. На жаль таке іноді трапляється. Дякувати богу і лікарям все закінчилося добре. За три роки роботи я так і не навчилася не брати все до душі. Кожну ситуації проживаю разом з пацієнтами. Які б не були талановиті лікарі, але пологи це завжди лотерея. Ніколи не знаєш як пройде твоя зміна. Треба бути дуже відповідальною і уважною людиною. Я натура вразлива, але мене тримає в цій професії те, що ми допомагаємо новій людині прийти в цей не ідеальний світ. Перший крик дитини завжди мене розчулює. Все ж таки це прекрасна мить. Особливо для батьків.

Мало стресу мені було зранку, так ще й з відпустки вийшов Владислав Родіонович, лікар анестезіолог, та мій колишній. Кохання тривало недовго, тільки півроку. Як виявилося для мене це були почуття , а для нього просто секс, і короткі зустрічі , після чергувань.

А місяць тому він одружився з племінницею головного лікаря. Для всіх, а тим паче для мене, це було дуже неочікувано. Дякую хоч за те, що його дружина не працює в лікарні, довелося б звільнятися, мені і так вистачає Санта Барбари, то було б занадто. Роботу втрачати я не хочу. Нехай краще Влад переходить по-швидше в приватну клініку, по-ближче до дружини. Бачити його мені все ще неприємно. Рожеві окуляри розбилися скельцями в середину. Навіть в кіно лікарі не одружуються з медсестрами, а тільки крутять з ними короткотривалі романи.

- Марино почекай, - зупиняє мене в коридорі Владислав.

І чому я не здивована.

- Ви щось хотіли, Владислав Родіонович?

- Так, хотів поговорити.

- Розмова стосується роботи?

- Ні, це приватна розмова.

- Вибачте, але мені не має про що з вами розмовляти.

Збираюся піти, але він перехоплює мене за руку.

- Почекай, Марино.

- Ну що? - доволі різко відповідаю.

- Марино Ігорівно, я сподіваюся ви візьмете до уваги мої зауваження, щоб запобігти в подальшому розбіжностей між нами.

Я розгублено дивлюся на нього, не розуміючи, що відбувається. І тільки збираюся відправити його на три сосни, як біля нас з'являється завідувачка відділення. Тепер все ясно. От індик.

- Марино Ігорівно, -  невдоволено звертається до мене вона. - Андрію Вікторовичу пологи без вас приймати? Бачу у вас важливіші справи, чим ваша робота.

- Вибачте, вже йду, - відповідаю я та направляюсь в родзал. Там звісно ніхто ще не народжує, тільки період перейм, до пологів як до місяця і назад. Але в пологовому залі з майбутньою матусею відчуваю себе комфортно та захищено більш ніж в тому коридорі. Це моя робота. Я нею живу та дихаю. Без цього я риба яку викинули на берег.

Трохи пізніше заходжу в ординаторську забрати картки породіль. В кабінеті сидять Андрій й та ж сама завідувачка, Тамара Борисівна. Сувора жіночка 60+. Яка явно мене недолюблює.

- Марино Ігорівно, я сподіваюся ви взяли до уваги, що на роботі ми не крутимо романи, тим паче з одруженими чоловіками, у нас пологовий все ж таки, а не самі знаєте що.

Мені так соромно стало, й образливо. Особливо в присутності Андрія, хоча я ні в чому не винна. Навіть не хочу дивитися йому у вічі. Хочеться крізь землю провалитися. Ну що я їй зробила, не розумію.

- Якщо це все, я можу йти?

- Йдіть, йдіть з очей моїх подалі, - бурмоче.

Зачиняю двері та чую, що вона говорить Андрію.

- Приходять на роботу, очима стріляють, не розумію я сучасну молодь. Андрію Вікторовичу, ви ж теж молодий, ви зі мною згодні, що така поведінка не прийнятна...

Я вже не слухаю, що відповідає Андрій, і так достатньо нервів мені потріпали. Не знаю чому, але від нього почути погану думку про себе, буде боляче.

Заношу історії в сестринську, трохи підправляю макіяж, і рефлексую як я дійшла до такого життя. Тільки збираюся виходити як двері відчиняються і заходить Андрій.

- Марино, зробіть будь-ласка жаропонижувальну ін'єкцію Соколовій з 9 палати. І через півгодини перевіримо відкриття у Зозуліної, думаю ще пару годин і буде народжувати.

- Добре, вже йду.

- І ще, не приймай близько до серця слова завідувачки, вона тобі заздрить, - посміхається Андрюша.

-Ну звісно, заздрить, - іронізую я.

Виходимо з кабінету сміючись, і знову натикаюсь на Тамару Борисівну, та хай їй грець.

Бачили б ви її обличчя, бідолага ледь не луснула від злості, зранку з одним, в обід з іншим романи кручу, а ось вона в її роки...

Ми з Андрієм дивимось одне на одного і знову пирскаємо від сміху, коли завідувачка зникає з поля зору.

* * *

Не знаю, що на мене вплинуло, але під час вчорашньої зміни Андрій невимушено вмовив мене з ним повечеряти, по дружньому. І я несподівано погодилась. Вміє він подобатись людям. Енергія від нього така, дружелюбна.

Ми домовилися, що зустрінемося сьогодні о сьомій . Я встигла подрімати після зміни і ось збираюсь на зустріч, наче на побачення. Хочу бути особливо гарною, не для нього, для себе.

На мені чорна сукня та підбори. Волосся зібране в високий хвіст та трохи макіяжу на обличчі.

Одягаю свою шубку і виходжу на зустріч морозному повітрю. Не віриться, що вже перший день зими.

Андрій чекає мене біля авто, та розмовляє з кимось по телефону. Побачивши мене, посміхається та кладе слухавку.

- Бачу ти не сумуєш, не змерз?

- Поки тебе дочекаєшся, то можна перетворитися на бурульку, та я не з таких.

- А з яких?

- Я ще з тієї гвардії, що можуть співати серенади під вікнами, правда тільки на підпитку, - жартує. - До речі це тобі, - він відкриває дверцята та дістає букет з чарівними червоними бутонами.

- Дякую, мені приємно.

Я вражена,бо я не звикла до таких жестів від чоловіків, хоча вважаю себе привабливою жінкою.

-Нагадую, що в нас просто дружня зустріч.

- Звісно, - трохи награно стверджує він, що змушує мене посміхнутися.