Розділ 3

Біжу по коридору в білому халаті, наче на пожежу. Ні, ніхто не народжує  — я знову запізнилася на п'ятихвилинку. Відчиняю двері конференцзалу, де всі зібралися і дивляться тільки на мене. Промовляю собі під ніс : «Вибачте, пробачте»,  і займаю своє місце.

— Марина Ігорівна, знову запізнилися, — суворо говорить наша начмед. — Ми вам на день народження подаруємо будильник.

Дивлюсь на всі сторони, хто це там єхидно сміється. І раптом натрапляю на зацікавлений погляд. Який змушує моє серце стукати швидше. Ох ти ж ...

— Привітаємо нашого нового лікаря пологового відділення, Андрія Вікторовича, думаю ми з вами спрацюємося, — продовжує  начмед.

Тільки я так не думаю, бо саме цьому Андрію я відмовила в залицяннях у клубі  минулої п'ятниці. Бачу по очах,що він це добре пам'ятає.

Ну ось ми і зустрілися знову, який тісний світ. П'ятихвилинка після знайомства з нашим новим лікарем відбувається як зазвичай: начмед сварить  нас за те, що ми недостатньо добре виконуємо свою роботу. Що працюємо без ентузіазму, без вогнику в очах. Але це не зовсім правда, роботу ми свою звичайно любимо і виконуємо добре. Але складно працювати з ентузіазмом на невелику зарплату медика. Все, що нас тримає в медицині, — це любов до професії та місія допомагати людям. Та й керівництво не балує добрим словом:  тільки й чути які ми нероби, ледарі, не працюємо, а прохолоджуємося.

Пологовий будинок заповнений породіллями, що народжують в режимі нон-стоп, а ми всього-на-всього-знаходимось поруч, розпиваємо коктейлі і прохолоджуємося.

 Ха-ха.

Виходжу з п'ятихвилинки без того самого ентузіазму і приступаю до своїх обов'язків.

— Ну що красуня, Марина, ось ми й знову зустрілися. Давайте зробимо огляд пацієнтів, введете мене в курс справи, — говорить мені наш новий лікар  (той самий красунчик)

— Як скажете, Андрій Вікторович, — без емоцій відповідаю я.

— Як вважаєте, ми спрацюємось? Нам тепер доведеться разом проводити довгі, нудні чергування, — з посмішкою говорить він, знову фліртуючи.

Ага, авжеж нудні — подумки заперечую я.

— Спрацюємося, — загадково посміхаюся. — Куди ж нам подітися з підводного човна? Ходімо, проведу вам екскурсію.

— З великим задоволенням, — радісно відповідає  лікар.

Повірити не можу, що цей чарівний бабій з клубу — лікар - акушер. Хоча і не дивно: високий, гарний брюнет, з хитруватими карими очима та привабливою посмішкою, від якої всі породіллі та медперсонал жіночої статті так і мліють. Всі від прибиральниці до заввідділення, стріляють очима, хіхікають та випрямляють спину. Але на мене ці чари не діють .

* * *

Відчергувавши декілька змін з Андрієм розумію, що не все так і погано. Він як лікар чудовий: впевнений у собі, уважний до пацієнток, не хамло ( як це на жаль часто буває), ввічливий до персоналу, нікого з себе не вдає. Виконує свої обов'язки професійно і горить тим, що робить .

До мене на радість, цей красунчик вже не підкочує. Йому і так вистачає жіночої уваги. Всі жінки наче змовилися, пускають бісики очима, посміхаються, фліртують із ним. Мене це трохи дратує, але не розумію чому.

— Марино Ігорівно, давайте вас підвезу, нам здається, в одну сторону, — ропонує бісячий красень.

— Дякую, Андрію Ігоровичу, я краще пішки, люблю довгі прогулянки.

— А я думав, ви любите бігати, — жартує він.

— Чому це?

— Бо завжди так поспішаєте, що збиваєте всіх з ніг .

— Вам, Андрію Вікторовичу, не лікарем треба бути, а стендапером. Ви б збирали повні зали.

Він посміхається: — Якщо ви будете моєю глядачкою, Марино,то без проблем.

Хитаю головою, і закочую оч і— він безнадійний.

— Так може все ж таки підвезти?

—  Дякую, не варто.

— Тоді до побачення, Марино. Дякую за чергування.

— І вам дякую, Андрію Вікторовичу...

Чому не погодилас? Банально через впертий, дурний характер. Тепер буду товктися в душному громадському транспорті — ніхто пішки, звісно, не піде цими гарними ногами.