Розділ 3

Біжу по коридору в білому халаті як на пожежу. Ні, ніхто не народжує, я знову запізнилася на п'ятихвилинку. Відчиняю двері конференцзалу, де всі зібралися і дивляться тільки на мене. Промовляю собі під ніс, вибачте, пробачте, і займаю своє місце.

- Марина Ігорівна, знову запізнилися,- суворо говорить наша начмед. - Ми вам на день народження подаруємо будильник.

Дивлюсь на всі сторони, хто це там єхидно сміється. І раптом натрапляю на зацікавлений погляд. Який змушує моє серце стукати швидше. Ох ти ж ...

- Привітаємо нашого нового лікаря пологового відділення, Андрія Вікторовича, думаю ми з вами спрацюємося , - продовжує далі говорити начмед.

Тільки я так не думаю, тому що саме цьому Андрію я відмовила в залицяннях, в клубі , минулої п'ятниці. Бачу по очах,що він це добре пам'ятає.

Ну ось ми і зустрілися знову, який тісний світ. П'ятихвилинка після знайомства з нашим новим лікарем відбувається як зазвичай. Начмед сварить працівників, тобто нас, за те, що ми недостатньо добре виконуємо свою роботу. Що працюємо без ентузіазму, без вогнику в очах. Але це не зовсім правда, роботу ми свою звичайно любимо і виконуємо добре. Але складно працювати з ентузіазмом на невелику зарплатню медика. Все, що нас тримає в медицині, це любов до професії та місія допомагати людям. Та й керівництво не балує добрим словом, тільки й чути які ми нероби, ледарі, не працюємо, а прохолоджуємося.

Пологовий будинок заповнений породіллями, що народжують в режимі нон стоп, а ми всього на всього, знаходимось поруч, розпиваємо коктейлі і прохолоджуємося, ха-ха.

Виходжу з п'ятихвилинки без того самого ентузіазму і приступаю до своїх обов'язків.

- Ну що красуня, Марина, ось ми і знову зустрілися, давайте зробимо огляд пацієнтів, введете мене в курс справи .

Говорить мені наш новий лікар - (той самий красунчик)

- Як скажете, Андрій Вікторович, - без емоцій відповідаю я.

- Як вважаєте, ми спрацюємось, нам тепер доведеться разом з вами проводити довгі, нудні чергування? - з посмішкою запитує він, та знову фліртує.

Ага, авжеж нудні (подумки заперечую, я).

- Спрацюємося, загадково посміхаюся, куди ж нам подітися з підводного човна, ходімо проведу вам екскурсію.

- З великим задоволенням, - радісно відповідає мені лікар.

Повірити не можу, що цей чарівний бабій з клубу, лікар - акушер. Хоча і не дивно, високий, гарний брюнет, з хитруватими карими очима та привабливою посмішкою. Від якої всі породіллі та мед персонал жіночої статті так і мліють. Всі від прибиральниці до заввідділення, стріляють очима, хіхікають та випрямляють спину. Але на мене ці чари не діють .

* * *

Відчергувавши декілька змін з Андрієм розумію, що не все так і погано. Він як лікар чудовий, впевнений в собі, дуже уважний до пацієнток. Не хамло, як це на жаль часто буває, ввічливий до персоналу, нікого з себе не вдає. Виконує свої обов'язки професійно і горить тим що робить .

До мне на радість, цей красунчик вже не підкочує. Йому і так вистачає жіночої уваги з лишком. Всі жінки наче змовилися, пускають бісики очима, посміхаються, фліртують з ним. Мене це трохи дратує, але не розумію чому.

- Марино Ігорівно, давайте вас підвезу, нам здається в одну сторону, - пропонує бісячий красень.

- Дякую Андрію Ігоровичу, я краще пішки, люблю довгі прогулянки.

- А я думав ви бігати любите, - посміюється він.

- Чому це?

- Бо завжди так поспішаєте, що збиваєте всіх з ніг .

- Вам, Андрію Вікторовичу, не лікарем треба бути, а стендапером, ви б збирали повні зали.

Він посміхається. — Якщо ви будете моєю глядачкою, Марино,то без проблем.

Хитаю головою, і закочую очі, він безнадійний.

- Так може все ж таки підвезти?

- Дякую, не варто.

- Тоді до побачення Марино, дякую за чергування.

- І вам дякую, Андрію Вікторовичу...

Чому не погодилася, банально через впертий дурний характер. Тепер буду товктися в душному громадському транспорті, ніхто пішки звісно не йтиме, цими гарними ногами.