IX

Аделаїда стояла перед дзеркалом і не впізнавала своє відображення. Світ навколо не був таким, як раніше — знайомі люди тепер мали інші долі, а події, які вона вважала незмінними, перестали бути такими.

Вона зрозуміла страшну істину: її дії у минулому змінили історію. Кожен крок, кожне рішення, прийняте разом із Рафаелем, породило нову реальність — з новими викликами і загрозами.

Щоденник, який колись був ключем до її мандрів, тепер став символом відповідальності. Вона не могла повернутися до того, що було — але могла спробувати виправити те, що сталося.

Її вибір тепер важливіший, ніж будь-коли: жити у новому світі чи шукати шлях назад до старого.

Пошуки відповіді привели Аделаїду до несподіваної зустрічі — вона знайшла чоловіка, який був неймовірно схожий на Рафаеля, але в його очах не було жодного натяку на спогади про минуле.

Він жив у сучасному світі, не підозрюючи про її існування і те, що колись був іншим.

– Ти кажеш, що я… хтось інший? – здивовано спитав він, коли вона намагалася пояснити ситуацію.

Для Аделаїди це був другий шанс — можливо, це не Рафаель, якого вона знала, але шанс знову побудувати щось справжнє, хоч і на нових засадах.

Але чи зможе він прийняти правду, а вона — відпустити минуле?

Аделаїда не могла змиритися з тим, що чоловік, схожий на Рафаеля, не пам’ятав їхнього спільного минулого. Вона вирішила боротися за їхнє кохання — за те, що колись було і могло бути знову.

Вона почала шукати старовинні ритуали, записи і закляття, що могли б розбудити його пам’ять і повернути той вогонь, який колись обпалював їхні серця.

Кожен день був боротьбою — між надією і сумнівами, між бажанням і страхом втратити все.

– Ми маємо шанс, — говорила вона сама собі, дивлячись у його очі. – Просто треба знайти правильний шлях.

І поки світ навколо змінювався, їхні серця почали битися в унісон, ніби згадуючи забуту мелодію кохання.

Крок за кроком його спогади почали повертатися — наче ніжний вітер, що здуває пил із забутих сторінок їхнього минулого. Він почав впізнавати її погляди, її голос, навіть дрібні деталі, які здавалися забутими.

— Я пам’ятаю… — прошепотів він одного вечора, тримаючи її за руку. — Те, що ми мали, ніколи не зникало.

Аделаїда зрозуміла: справжнє кохання не підвладне часу, не зникає з роками чи століттями. Воно живе у серцях, сильніше будь-яких перешкод.

Їхні душі, хоч і розділені часом, знову з’єдналися у єдиному танці, що тривав крізь століття.