VI

Тяжкі двері зали відкрилися, і до кімнати ввели Аделаїду. Її руки були зв’язані, а погляди присутніх — суворі й безжальні.

Навколо зібралися люди — священики, вельможі та селяни, сповнені люті й страху. Вони шепотіли одне одному:

– Відьма!
– Шпигунка!
– Несіє смерть у наші землі!

Рафаель стояв у тіні, його обличчя було кам’яним. Він розумів, що цей суд — випробування не лише для Аделаїди, а й для нього самого.

Головний священик голосно оголосив звинувачення:

– Ти, Аделаїдо, звинувачуєшся у чаклунстві, зраді та наведенні проклять на наш край! Що скажеш на свою оборону?

Вона мовчала, бо слова не могли пояснити того, що відбувалося насправді. Її магічні рожеві очі світилися слабким світлом, ніби благали про милість.

Рафаель крокнув вперед, його голос лунав твердо:

– Вона не ворог. Я знаю це.

Та натовп лише шумів гірше, і суддя грюкнув молотком, оголосивши про початок голосування.

Час ішов, і здавалося, що вирок уже винесено — страта на багатті.

Нокт тихо зірвався зі свого місця і підбіг до неї, торкаючись своїм теплим тілом її колін, даруючи хоч якусь підтримку.

Ніч опустилася на місто, і темрява стала їхнім прихистком. Серце Аделаїди билося шалено — кожен звук у темряві здавався кроком ворога.

Рафаель прийшов тихо, немов тінь, його очі блищали рішучістю.

– Ми повинні піти зараз, — прошепотів він.

Він розв’язав мотузки, що стискали її зап’ястя, і вони швидко покинули в’язницю.

За спиною почулися крики охоронців, що помітили втечу.

Рафаель не міг дозволити їй бути спійманою знову, навіть якщо це означало ризик власного життя.

Вони пробиралися вузькими вуличками, ховаючись у тінях, а Нокт, котрий невтомно слідував за ними, тихо муркотів, наче підтримуючи своїм теплом.

Кожен крок міг бути останнім, але Аделаїда відчувала, як зростає їхній зв’язок — у страху і надії.

– Довіряй мені, — сказав Рафаель, і вона не могла інакше, ніж повірити.

У темній кімнаті, освітленій лише тьмяним світлом свічки, двоє чоловіків шепотіли між собою, уважно озираючись по сторонах.

– Вона не повинна залишатися тут, — промовив перший, стиснувши кулак. — Її магія загрожує всьому нашому порядку.

– Згоден, — другий усміхнувся холодно. — Рафаель занадто слабкий, щоб її захистити. Ми позбавимося від неї назавжди.

– Підготуй засідку, — наказав перший. — Вона навіть не підозрює, що ворог уже серед нас.

У цей час Аделаїда і Рафаель знайшли тимчасовий прихисток у покинутій хатині на околиці лісу.

– Я відчуваю, що хтось нас переслідує, — тихо сказала вона, тримаючи кота Нокта на руках.

– Я теж, — відповів він, підозріло озираючись. — Хтось не хоче, щоб ти залишилася в цьому світі.

Аделаїда сиділа біля вогнища, тримаючи в руках старовинний щоденник, який колись знайшла у бібліотеці. Сторінки вже давно пожовкли, але вони все ще зберігали у собі таємниці минулого.

Нокт лагідно терся об її коліна, немов відчуваючи важливість моменту.

Рафаель схилився над нею, уважно розглядаючи записи:

– Цей щоденник… він не просто книга. Він — ключ.

Вона підняла погляд:

– Ключ до чого?

– До повернення тебе назад. До твого часу. Але і до вибору: залишитися тут чи повернутися додому.

Аделаїда відчула, як серце стискається від сум’яття. Вона знала, що може повернутися, але чи справді хоче залишити цей світ і Рафаеля?

Раптом на сторінках з’явилися нові слова, ніби написані невидимим пером:

«Обери свій шлях. Кохання і час — твої найвірніші союзники.»

– Це знак, — прошепотіла вона, відчуваючи, що перед нею відкривається новий шлях.

Рафаель взяв її руку:

– Я буду поруч, незалежно від твого вибору.

Вони дивилися один одному в очі, усвідомлюючи, що попереду — вирішальна битва між минулим і майбутнім, між любов’ю і обов’язком.