V

Тиша, що зависла в залі після появи Рафаеля, була напруженою.
Люди шепотілися, але Аделаїда відчувала, що їхні погляди стали холоднішими. Вона була чужою, у дивному одязі, без пояснення свого походження.

Рафаель мовчки розглядав її, а потім звернувся до одного зі своїх воїнів.
Його голос був глухим, владним, і Ада не розуміла слів, але за інтонацією вловила: він питав, хто вона і звідки взялася.

Один із чоловіків виступив уперед і показав на неї пальцем, щось вигукуючи.
Вона впіймала лише кілька слів, які прозвучали як:

«Hexe… Spion…»
Відьма… Шпигун…

Холод пробіг по спині.

– Я… я не… – почала вона англійською, але це лише викликало нову хвилю шепоту.
Її сині очі з рожевим відблиском раптово віддзеркалили світло з вітражів, і це стало поганим знаком для присутніх. Хтось із жінок перехрестився, а воїн нахмурився й поклав руку на руків’я меча.

Нокт зашипів і вигнув спину, стаючи між нею та вояками.

Рафаель підняв руку, зупиняючи будь-який рух. Його погляд став пильним і гострим, наче він сам сумнівався, що перед ним – небезпека чи диво.

Він підійшов до неї ближче, і його сталеві очі зустрілися з її поглядом.
На мить їй здалося, що між ними знову промайнула іскра зі снів.

– Wer bist du, wirklich? – тихо запитав він, і хоч Ада не розуміла слів, сенс був очевидним.
Хто ти насправді?

У цей момент за дверима залу пролунав дзвін тривоги, і один із воїнів вибіг, вигукуючи щось про «прибульців із лісу».
Люди в залі підхопили паніку, а погляди знову впали на Аделаїду.
Тепер усі були впевнені: її поява – поганий знак.

Крики за вікнами наростали. Воїни поспіхом озброювалися, а зі двору долинало дзеленчання заліза та тупіт коней.
Рафаель кинув на Аделаїду важкий погляд. Його очі були холодними, мов сталь:

– Du… hast es gebracht? – сказав він, і хоча вона не розуміла слів, тінь підозри була очевидною.

Їй стало моторошно. Чи він вірить, що вона причетна до нападу?

Воїн підбіг до Рафаеля й щось швидко прошепотів. Той лише коротко кивнув і різко наказав іншим замкнути двері зали. Потім він підійшов до неї впритул, і Ада відчула його тепле дихання та аромат шкіри, змішаний із запахом дощу й заліза.

– Wenn du lügst… – його голос став загрозливим.
Він торкнувся руків’я меча.

Ада зробила крок назад, але в цей момент Нокт зашипів, а її погляд раптово впав на високі вітражні вікна.
За ними в тумані виднівся темний силует лучника, який цілився просто в Рафаеля.

Вона встигла лише закричати:

– Обережно!

Не думаючи, Ада штовхнула його на підлогу, і стріла зі свистом пролетіла над його головою, розбивши вітраж.
У залі здійнялася паніка, воїни побігли назовні, а Рафаель, лежачи на холодній кам’яній підлозі, дивився на неї інакше.

Його погляд змінився — тепер у ньому було не лише недовір’я, а й подив і нова іскра.
Він повільно підвівся, провівши рукою по її плечу.

– Du hast mich gerettet… – сказав він, і хоча вона не знала мови, серце підказало сенс:
«Ти врятувала мене».

Ада відчула, як поступово ламається стіна недовіри, і водночас розуміла: цей світ небезпечніший, ніж вона уявляла.

Дні в новому світі тяглися повільно, ніби розпливаючись у нескінченність. Аделаїда все більше відчувала на собі погляди та шепоти — вона була чужинкою.

Її кімната в кам’яному будинку була проста, але затишна: вузьке ліжко із грубою постіллю, невеликий дерев’яний стіл із розбитою свічкою і старовинний люстерко, що тріщало в одному кутку. Вікно виходило на сад із дикими трояндами, де часто блукав її вірний супутник — котик Нокт, що тепер не випускав її з поля зору.

Вона намагалася звикнути до мови, звичаїв і одягу, що відрізнялися від усього, що знала раніше. Щовечора записувала у старий щоденник, намагаючись зрозуміти цей новий світ і себе в ньому.

Рафаель часто приходив до неї, спостерігав із цікавістю і, здавалось, намагався прочитати її душу. Його погляд став м’якшим, а рухи – обережнішими.

Одного вечора, коли надворі тихо шумів вітер і загравали тіні, він сів поруч і тихо промовив:

– Du bist anders…
– «Ти інша», – подумала вона, розуміючи сенс.

Він дивився на неї, ніби шукаючи відповіді, а вона — на нього, намагаючись довіритися.

Поступово між ними виникало ніжне розуміння, яке будувалося не на словах, а на поглядах, жестах і тихих миттєвостях.

Її серце тремтіло, але розум попереджав: цей світ — не лише казка, а й пастка, з якої не так легко вирватися.

Вечір опускався на місто, розфарбовуючи небо в темно-сині та багряні відтінки. Аделаїда стояла на балконі, вдихаючи прохолодне повітря. Поруч з нею тихо муркотів Нокт, уважно спостерігаючи за кожним рухом.

Рафаель підійшов і ніжно взяв її за руку. Її серце застукало частіше, але в глибині душі вона відчувала тінь тривоги.

– Gefahr… – прошепотів він, його голос був наповнений турботою і попередженням.
«Небезпека», – подумала вона.

Вони почали проводити більше часу разом, розкриваючи один одному найпотаємніші думки і почуття. Та кожен їхній погляд і дотик були немов ризик, що може коштувати їй життя.