IV

Коридор вів униз вузькими кам’яними сходами. Аделаїда йшла обережно, торкаючись рукою холодної стіни, а Нокт тихо ступав поруч, його лапи безшумно ковзали по каменю.

Вона вийшла у велику залу. Світло проникало крізь вузькі кольорові вітражі, малюючи на підлозі візерунки з червоного та синього скла. У повітрі витавав запах диму, хліба та пряних трав.

Декілька людей у довгих полотняних і вовняних шатах метушилися біля каміна. На них були шкіряні пояси, вишиті сорочки й грубі чоботи, а у жінок – хустки та прості фартухи. Вони розмовляли дивною мовою, схожою на суміш старовинної англійської та німецької.

Ада не розуміла слів, але інтонації підказували: вони здивовані її появою.

– Fräulyn? – несміливо промовила одна зі служниць, схиляючи голову.

Аделаїда спробувала посміхнутися, але слова застрягли в горлі. Вона була в піжамі й відчувала себе геть чужою серед цього світу.

Один із чоловіків кинув на неї пильний погляд і щось гаркнув іншим. Усі одразу почали перешіптуватися. Нокт, наче відчуваючи небезпеку, вигнув спину й тихо зашипів.

Раптом важкі двері на іншому кінці зали відчинилися, і всередину зайшов лицар або вартовий у темному плащі. На його грудях сяяв герб із місячним серпом. Він уважно подивився на Аду, і в його погляді читалася підозра й цікавість.

Вона відчула, що потрапила в інший світ, де панують свої закони, мова і звичаї.
Її сучасне життя залишилося десь за горизонтом часу, а тепер вона – чужоземка, яка має навчитися виживати серед цих кам’яних стін і невідомих людей.

За вікном здіймався туманний ранок, десь чувся гуркіт возів і ржання коней, а вдалині били дзвони.
Світ, який досі існував лише в її снах, тепер став реальністю.

Аделаїда стояла посеред великої зали, не знаючи, що робити. Погляди людей були настороженими, а тиша між перешіптуваннями здавалася гнітючою. Раптом усі вклякли, нахиливши голови, й погляди спрямувалися до масивних дубових дверей, які відчинилися зі скрипом.

І він увійшов.

Рафаель.
Той самий чоловік із її снів.
Високий, із темним волоссям, трохи вологим від вранішнього туману, і очима кольору сталі, в яких ховалося щось небезпечне і водночас магнетичне. На ньому був темний плащ із золотим місячним серпом на плечі та шкіряні рукавички, а за поясом виднівся меч.

Аделаїда відчула, як повітря між ними стало густішим. Вона ледь не забула, як дихати.

Він зупинився, дивлячись на неї так, ніби на мить забув про весь світ. У його погляді промайнуло здивування, а потім — щось знайоме, ледь вловиме, як відлуння сну.

– Wer bist du? – його голос був низьким, хриплуватим, і Ада здригнулася, не розуміючи слів, але відчуваючи сенс.
Хто ти? – прочитала вона в його очах.

На мить їй здалося, що час завмер. У голові промайнув спогад із їхніх нічних зустрічей — шторм, торкання пальців, та сама іскра. Її сині очі з рожевим відблиском спалахнули в напівтемряві, і Рафаель помітив це.

Він зробив крок уперед. Люди в залі відступили, залишаючи їх сам на сам. Нокт м’яко нявкнув, наче визнаючи цю зустріч доленосною.

Ада відчула, що серце б’ється в такт із його кроками.
Він був тут.
Не сон. Не примара. Реальність.