III

Дощ закінчився під ранок, залишивши за вікном лише поодинокі краплі на склі. Аделаїда прокинулася зі щоденником у руках. Вона знала: сьогодні він знову відповість.

Відкривши книгу, вона побачила новий напис, що проступав просто на очах:

«Ти пам’ятаєш мене, навіть якщо ще не розумієш цього… Ми зустрічалися раніше.»

Ада завмерла. У голові промайнуло видіння з її сну: замок, шторм, його очі, що дивляться просто в душу.

Вона обережно написала:
«Хто ти?»

Відповідь прийшла майже одразу:

«Рафаель. Колись ти називала мене інакше… Ми мандрували світами разом, але доля роз’єднала нас.
Кожне життя ми шукаємо одне одного знову.»

У Ади по спині пробігли мурахи.

«Ти кажеш… ми вже зустрічалися?»

«Так. Ти приходила до мене в минулих життях. І тепер знову знайшла шлях крізь час.»

Аделаїда відклала щоденник і встала, підходячи до дзеркала. Її сині очі на мить спалахнули рожевим, і вона побачила в їх глибині відблиск чужого світу – бруковані вулиці, факели, тіні старовинного замку.

У цей момент Нокт застрибнув на стіл і вдарив лапою по сторінці щоденника. Текст змінився ще раз:

«Хочеш згадати все – приходь у сон сьогодні. Я покажу тобі наше минуле.»

Серце Ади калатало швидше, ніж будь-коли. Тепер вона розуміла:
це не просто сни – це мости між світами.
І десь у глибині душі вона відчувала: її кохання народилося не сьогодні. Воно триває століттями.

Аделаїда відкрила очі, чекаючи побачити свою знайому кімнату – полиці з книгами, постер із зоряним небом, кота Нокта на підвіконні. Але щось було не так.

Перше, що вона відчула, – запах. Не кави й не міського дощу, а димного вогнища, свіжого дерева і якогось різкого трав’яного аромату, якого вона ніколи раніше не знала.

Вона підвелася й озирнулася. Кімната була невисокою, з кам’яними стінами, вкритими тьмяними гобеленами. Замість сучасних вікон – маленькі аркові отвори, через які пробивалося м’яке ранкове світло. Десь за стіною чувся скрип коліс і ржання коней.

Ада схопилася на ноги. Її кімнати більше не існувало.

На столі з темного дерева стояла глиняна чаша з водою і старовинний канделябр із погаслою свічкою. Біля каміна, де тліло вугілля, хтось залишив плащ із гербом – золотим місячним серпом.

– Ні… цього не може бути… – прошепотіла вона, притискаючи руки до грудей.

У цей момент на ліжко спритно застрибнув Нокт. Його різнокольорові очі світилися так, наче він усе знав наперед. Кіт обережно потягнувся, потім зістрибнув на підлогу і підійшов до дверей.

Наче підштовхувана невидимою силою, Ада вийшла в коридор. Кам’яна підлога холодила босі ноги, а десь унизу лунав шелест кроків і тихі голоси, схожі на відлуння іншої епохи.

Коли вона підійшла до вузького віконця, серце зупинилося.
За ним розкинувся старовинний замок на пагорбі, обведений ровом і дерев’яним мостом. Ранковий туман піднімався над полем, а вдалині виднівся ліс, як із її снів.

– Я… у його світі… – прошепотіла вона, відчуваючи, як її сині очі спалахнули рожевим.

Попереду її чекало те, чого вона боялася й прагнула водночас.
Її перший день у минулому почався.