II

Вранці Аделаїда прокинулася з відчуттям, що її сон був надто реальним, щоб бути просто грою уяви. Вона одразу потягнулася до щоденника, який лежав на тумбочці, ніби чекав на неї.

Відкривши його, вона побачила знайомі рядки – але щось було не так. Там, де вчора був лише перший запис про «межу двох світів», тепер проступили нові слова:

«Я бачу тебе, незнайомко. Чому ти в моїх снах?»

Ада здригнулася і озирнулася навколо, немов хтось міг підглянути за нею. Нокт, її чорний кіт, сидів на шафі і пильно спостерігав за господинею, його різнокольорові очі поблискували в ранковому світлі.

Вона перевернула сторінку. Нові записи з’являлися повільно, ніби їх хтось виводив невидимим пером просто на її очах:

«Не бійся. Я давно чекав того, хто знайде цей щоденник.
Ти з іншого світу… Я відчуваю це.»

Аделаїда притиснула книгу до грудей, а серце закалатало швидше. Їй здалося, що повітря в кімнаті стало густішим, а десь на межі слуху пролунав тихий чоловічий шепіт, той самий, який вона чула у сні.

Вона взяла ручку і нерішуче написала у щоденнику:

«Хто ти?»

Сторінка залишалася порожньою лише кілька секунд, а потім проявився новий рядок:

«Той, кого ти шукаєш, хоча ще не знаєш цього. Прийди до мене…»

У цей момент вітер раптово відчинив вікно, і сторінки щоденника затріпотіли, а Нокт з шипінням зіскочив на підлогу. Ада відчула, що її життя вже ніколи не буде колишнім.

Ніч опустилася на місто разом із дощем. За вікном лив рясний дощ, небо розривали спалахи блискавок, а грім відлунював десь за дахами. Вода стікала по склу великими краплями, перетворюючи вуличні ліхтарі на розмиті золоті плями.

Аделаїда сиділа на ліжку, обійнявши коліна, у своїй затишній кімнаті. На підвіконні горіла маленька свічка, відкидаючи теплі відблиски на високі полиці з книгами, які займали майже всю стіну. Над письмовим столом висів постер із зоряним небом, а біля ліжка стояв м’який килим кольору вина, на якому любив спати Нокт.

Кіт зараз сидів на підвіконні, спостерігаючи за дощем, а його різнокольорові очі блищали в темряві, відбиваючи спалахи блискавок.

Ада знову взяла до рук старовинний щоденник. Сторінки цього разу залишалися порожніми, але серце підказувало: сьогодні вночі він знову з’явиться у сні.

Вона погасила свічку й лягла на спину, прислухаючись до шуму дощу й далекого грому. Сон огорнув її повільно, як тепла ковдра.

…Вона знову опинилася у старовинному замку, на балконі, де внизу розливався той самий шторм, який вирувала у її світі. Краплі дощу торкалися її шкіри, але вона не відчувала холоду.

І він був там.
Високий, у темному плащі, з вологим від дощу волоссям, він дивився на неї так, ніби чекав усе життя. Коли Ада зробила крок до нього, громовий розкат немов розірвав простір між світами.

Він простягнув до неї руку. І в ту мить вона відчула щось більше, ніж цікавість чи страх.
Вона починала закохуватися.

Його пальці ледь торкнулися її, і в серці Аделаїди спалахнув рожевий вогник – той самий, що іноді відбивався в її очах.