I

Тиша старої бібліотеки завжди мала свій особливий шарм. Пахло старими книгами, пилом і чимось невловимо таємничим. Аделаїда повільно ковзала пальцями по корінцях томів, шукаючи щось для вечірнього читання.

Вона любила ці години, коли бібліотека спорожніла, а сонячні промені розсипалися золотим пилом крізь високі вікна. Її сині очі з рожевим магічним відблиском на мить зупинилися на полиці в самому кутку, де майже ніхто не заглядав. Там, за рядом товстих енциклопедій, виднівся тонкий шкіряний корінець, який ніби кликав її.

Витягнувши книгу, Ада зрозуміла, що це не просто книга, а старовинний щоденник. Шкіра була потерта, а на обкладинці – ледь помітний символ місячного серпа. Коли вона відкрила його, сторінки тихо зашурхотіли, а в повітрі пройшла легка хвиля холоду.

Перший запис був зроблений старовинним почерком:

«Якщо ти читаєш ці рядки, то вже стоїш на межі двох світів…»

Аделаїда завмерла. У цей момент її чорний кіт Нокт тихо вискочив на стіл і провів лапою по сторінці, наче теж відчував щось незвичайне.

Тієї ночі сон прийшов не одразу. Аделаїда довго перегортала сторінки знайденого щоденника, роздивлялася дивні символи й короткі записи, які інколи здавалися незавершеними. У повітрі, здавалося, ще витає аромат старого пергаменту й щось невидиме, що лоскоче шкіру, наче прохолодний вітерець із іншої епохи.

Вона заснула, обійнявши щоденник, а чорний кіт Нокт скрутився клубочком біля її подушки.

Світ сну розчинив її свідомість майже непомітно. Спершу – темрява, потім перед очима проступив замок на високому пагорбі, оповитий туманом. Вузькі вікна світилися жовтуватим світлом, а десь далеко чувся кінський тупіт.

І раптом вона побачила його.
Чоловік у темному плащі стояв біля кам’яної стіни, споглядаючи на небо. Його сіро-карі очі спалахнули в місячному світлі, а чорне волосся розвівав вітер. Він був схожий на героя старовинної легенди – водночас небезпечний і привабливий.

Аделаїда зробила крок до нього, але кам’яна підлога під ногами розтанула, і вона відчула, як її тягне ближче, немов саме повітря хоче їх звести.

– Хто ти?.. – прошепотіла вона, відчуваючи дивну хвилю тепла, що пройшла крізь серце.

Чоловік повільно повернувся, і на його обличчі з’явилася тінь посмішки.
Він щось промовив… але слів вона не розібрала – сон розчинився, а Ада прокинулася серед ночі, притискаючи до себе щоденник.

Нокт сидів на підвіконні й пильно дивився в темряву, наче бачив те, що приховано від людських очей.