Епілог

Епілог

Чоловіки — Жінки — Час біжить — Життя триває

Чоловіки… Правлять світом, вирішують людські долі, впливають на хід історії. Це вони підіймають армії, революції і скеровують натовп на загибель чи перемогу, на щось гідне, що потім назвуть ганебним, або навпаки. Чоловіки мислять масштабно і помиляються, але світ стоїть далі! Політики, винахідники, економісти, полководці, а ще — композитори, поети, режисери… І кожного привела у цей світ якась жінка з її простою щоденною заклопотаністю, метушливістю, недалекоглядністю… Іноді здається, що в цій звичайній заклопотаності далекоглядності набагато більше, ніж у будь-якого полководця з його стратегіями, планами і тактиками. Чи політика… Ага, тільки спробуй йому скажи — засміє! Потім. Спочатку покарає. Поки чоловіки правлять світом, жінки тихо продовжують його існування, аби було і кому правити, і ким правити… 

Ці жінки… У своїх нескінченних прагненнях до примітивної природної сутності — нічого нового! Ні тобі новітніх технологій, ні наукових досягнень, ні перемог, ні всесвітнього визнання — нічого! Одне й те саме, одне й те саме… Тисячоліттями! Одноманітність. Сірість. Втома невимовна! А жінка не втомилася! Їй тільки умови дайте — і все! Вже хтось там вовтузиться біля неї маленький і несамовито вимагає до себе її уваги! І від цієї споконвічної жіночої сутності віє спокоєм і затишком, заради яких усе й робиться — перемоги, визнання, досягнення… 

Так не могло бути. Але так сталося! 

Дівчина з гірського карпатського села, що найбільше у світі любила свій, іще дідусем споруджений майже у лісі будиночок під самою горою, раптом закохалася у хлопця з Кіровоградщини. Полюбила його по-справжньому, щиро. 

І що було далі — можна писати й писати, бо у подібних випадках немає ані початку, ані кінця. Є тільки час, який триває вічно. 

Скільки часу пройшло відтоді, як маленька пелехата Марічка вилазила на стару дідову черешню, втікаючи від маминого гребінця… 

Скільки часу минуло відтоді, як вже помираюча стара службова вівчарка Малишка принесла трьох цуценят і маленькому Віктору таки вдалося одного з них виходити. 

А потім той рудий кошлатий пес Таймир, намагаючись вислизнути вухами своїми із цупких дитячих рученят маленької Люсі, навчив її ходити… Скільки пройшло часу… 

Скільки разів нам здається, що — все! Ось тепер — все! Час зупинився! Так було, коли будували у горах залізницю і застрелився інженер — Гафіїн прадідусь через те, що вважав, що він помилився у розрахунках. Але час не зупинився! І він не помилився… Бригади, що рухались назустріч одна одній зустрілися у одному тунелі наступного ж дня. Тільки для нього одного час зупинився тоді. Чи може ні? Хто знає? Ми не можемо знати. Нам лише здається, що ми знаємо… 

Нам здається, що після весілля двох несамовито закоханих сердець, починається казкове життя… Але усі знають, що це не завжди так. Та у Ганни з Віктором все складалося чудово, хоча і не зовсім просто. 

Бувають жінки, які своєї присутністю здатні зібрати до купи усе навіть вже давно розвалене. Біля них налагоджуються стосунки не тільки з сусідами, друзями чи родичами, а — із цілим світом, із собою! Марічка такою ніколи не була. Її душа була переповнена гіркотою образ і вона намагалася виплескувати цю гіркоту навколо себе всюди, куди тільки могла. А у що це вилилося в решті решт? Не впоралася з керуванням на нічній трасі Київ–Чоп. А час не зупинився.

— Гей, Ганно! Та чом ви тут будуєте си хату? Пуд горов? Та чи там уже немає у городі на вас місця? — вкотре галасувала тітка Нюра ледь не на все село, через три паркани, коли Ганнуся зранку відчиняла вікно. 

І що тут відповісти? Будують і будують… Бо треба десь мати свою хату. А де її зводити, як не тут? 

Життя триває… І ця історія, як і мільйони інших таких історій, не має свого завершення.