Глава 15

Глава 15

Ганна вдома — Тітка Нюра — Сон Ганни — Приїзд Віктора — Страшна звістка — Поховання Марічки — Кохання не купити 

Ганна зранку повернулася у село. Далі залишатися у місті поруч із Віктором вона вже просто не могла, бо боялася своїх відчуттів. 

Пошуки Марички, її ганебна втеча, новина про фактично вкрадений Вікторів будинок, сумніви, суд, Вікторова промова, його тріумф, божевільний святкуючий натовп, ресторан — всього цього було забагато для Ганни за останній місяць. Але цим всім вона вже не так переймалася, її більше лякало те, що вона відчувала у своєму серці. А у своєму серці вона відчувала жах! 

«Господичку… Та що ж це таке? Що мені робити тепер? Треба сховатися тут, під горою і тихенько собі жити, і щоб мене ніхто не бачив і не помічав, і не дивився у мій бік, навіть! Як же ж це так? Як таке могло статися? Щоб я в сестриного чоловіка ось так закохалася! Та чи я геть здуріла?» — Ганна не знаходила собі місця. Її кохання йшло зсередини, зовнішні обставини викликали тільки жах і неспокій. Неспокій від сорому.

Вона знову і знову згадувала ці, проведені разом із Віктором, дні у місті. Їхню заклопотаність, її переживання, його заспокоювання, але… Найголовніше! Якусь неймовірну, справжню, вишукану чоловічу шляхетність! Вона не знала, що така на світі буває! Він подарував усе Марічці, до останнього сподіваючись, що вона схаменеться! І ні про що не пошкодував, це було видно. Він — рідкісна людина, таких не буває, але він є!

«Нічого, нічого, він іще закохається, одружиться… Знайдеться і йому пара, гідна його. Усім відома притча про трудівницю, якій бог дає лінюха-чоловіка, аби він не пропав з голоду. Але ж чомусь Віктор одружився із нашою Марічкою… Щось він у ній таки знайшов? Для чогось це було йому потрібно? Значить, нічого випадкового не буває… Тільки чого вона втекла? От же ж… Непосидюче створіння!»

Багато на селі роботи щоденної, щохвилинної, обов’язкової і невідкладної. Тому там легше дихається! Бо сів на хвилину — і стало легше! Підняв очі — а там небо! І стало зовсім легко! А у місті все не так, там на роботі сидиш і дома сидиш — на душі важко стає від того сидіння. На небо глянеш — дощ піде. Зовсім нудно стає. Щоб відволіктися, лізеш до того інтернета, шукаєш своїх… Бо без своїх знудишся в зюзю. А у селі своїх, он, повна вулиця — нема куди ховатись! То тобі не мережа, де можна плюнути в очі комусь і потім заблокувати одне одного. Он, спробуй-но тітку Нюру заблокувать, коли її перемкне тебе коментувати! А коментує вона професійно, не зупиняючись, пристрасно і виразно так, що чутно далеченько… І як ото ти її заблокуєш? Нічого не хочеш, тілько би припинити її коментування. А як спиниться — ось воно, щастя! Вже нічого і не хочеться, стає легше легкого! 

— Гей, Ганничко! Чуєш? Ну то й що там чутно про твою Марічку? — гукає тітка Нюра через три паркани.

— Та нічого не чутно. Пропала та й годі. Біда з тою Марічкою, от же ж, не сидиться їй на місці! 

— От дідо би їй по гузиці її вертлявій надавав! От би надавав! І сиділа б вона тихесенько, як та миша! Як коли вона там у вас сиділа, коли ви із дідом їй воші вичісували! От же ж… От же ж… Все забула дівка! Все забула! — тітка Нюра про тих вошей ледь не щодня згадувала.

Ганна слухала і в неї завжди від того починала чухатися голова. Їй тільки оту тему зачепи — все! Вона вже чухається. Така чутлива в Ганни голова. Чи то сама Ганн чутлива — хто зна? А Нюра на неї дивилася і теж починала чухатися. Поштарка повз них проходить і питає:

— Що вам є? Що ви чухаєтеся обидві?

— Та тітка Нюра згадала, як ми з дідом Марічку від вошей вичісували. А я ж не можу слухать — все одразу мені свербить! — сміючись відповідає Ганнуся.

— Тьфу на вас, чухалки! А я вже й ледь не налякалася, що тут ще одна пандемія зараз розпочнеться, мало нам цієї корони? Ще з масок не вилізли, так тепер іще чепчики зверху заставлять носити! Чорти би їх подерли із їхніми карантинами! Вже скільки часу мучуся — нема чим дихать у тому памперсі посеред рота! — поштарка завершила промову і теж обома руками почухала голову. 

Жах. Ще таких двоє-троє і — точно! Нова пандемія! Ганнуся вже поспіхом йшла до хати, але тітка Нюра знову причепилася:

— Гей, Ганцю, а ти часом там собі якого хлопа не пригледіла? Га? Бо ти якась трохи не така повернулася…

— Та ну вас, тітко, чого б це я раптом не така повернулася?! — трохи ніби роздратовано відповіла Ганнуся і при цьому так люто почервоніла уся, що одразу стало зрозуміло — який там хлоп? Ніякого хлопа! Усе так само, як завжди!

— Ганно! Ану, у очі мені дивись! — тітка Нюра — то не фейсбук! Тут не заблокуєш і не викрутишся! Тут навіть до хати не сховаєшся, бо тітка Нюра і туди прийде, а як не впускатиш, то такий гвалт підійме на усе село, мовляв, ти там що, заснула?! Ану, уставай, бо у мене є питання!

Ганна подивилася тітці Нюрі у очі. А тітка тільки перехрестилася і каже:

Ти — хороша дитина, дай тобі, боже, щастя! — сказала, розвернулася і пішла.

Що вона там побачила в тих очах — один тільки бог знає, але більше вона до Ганнусі не чіплялася. 

А життя йде далі. Воно не стоїть на місці. Навіть коли нам здається, що ми сидимо, воно — життя — навіть не стоїть! День за днем, тиждень за тижнем — йде час, а з ним і життя. Ганнуся заспокоїлась і жила під горою, як і раніше. Раділа ранкам, самотніми вечорами дякувала життю за кожен прожитий день.