Глава 14

Глава 14

Конфіскований будинок — Втеча Марічки — Дзвінок від Ганни — Зустріч — Пошуки Марічки — Виступ у суді

В бюро технічної інвентаризації, справді, повним ходом йшла робота по передачі його будинку у власність банківської установи, яка видала Марічці кредит під заставу. Віктор, як юрист, розумів, що нічого не може зробити — будинок вже давно не його, а якщо він почне сплачувати кредит і відсотки по ньому банкові, то лише допоможе Марічці в подальшому знову продати цей самий будинок. Ось і все… 

Він вирішив навідатись до своєї, вже тепер зрозуміло, що фактично колишньої дружини. 

Але вдома її не було. І речей її теж не було. Так само, як і автівки. Зникла. Виявилося, її не було вже давно.

«Подалася у кращі світи…» — подумав Віктор. Її номер талефону не обслуговувався, повідомив йому жіночим голосом автомат у слухавці. 

Віктор заїхав у поліцію, подав заяву про розшук зниклої дружини. Але не тому, що хотів її знайти… А тому, що таким чином він буде мати можливість швидко і без будь-яких зайвих питань розлучитись. 

«Все правильно, — думав він, — все так і мало бути! Нехай собі їде».

— Вікторе, ну що там? Які новини? — телефонував схвильований Дмитро. 

— Та які… — спокійно відповів Віктор. — Ніякі. Нічого нового. Все добре.

— У якому сенсі — добре? Все-все-все добре? Чи не все? Чи так, як у тієї прекрасної маркізи, коли все в неї пішло шкереберть?

— У якої ще маркізи? — не відразу зрозумів Віктор.

— Ну у тієї, з пісеньки! Ти що, забув?

— Та що ти мені іще із піснями своїми голову морочиш! — напівжартома обурився Віктор. 

— А ти мені не морочиш? — парирував Дмитро. — Ти чого кажеш, що все добре? Зрозуміло, що в ту мить, як ти подарував отій дівулі свою хату, ти одразу став безхатьком! І ще й покинув її там саму. Живеш собі тепер на квартирі…

— Так а що мені було робити? — намагався виправдатися перед другом і самим собою Віктор. — Я не можу, коли вона постійно кричить! Мені працювати треба…

— Ну то й гнав би її у три шиї! — Дмитро вже не посміхався. — Чого ти сам зі свої хати пішов і ще й на неї право власності переписав?

— Так а куди я її вижену, якщо вона сирота? — бідкався Віктор.

— Як куди? Туди, звідкіля вона прийшла! — Дмитро почав нервувати. — Назад! До сестри її! До Ганни.
Ганна… Віктор почув це ім’я і в душі щось ніби запалахкотіло! 

— До Ганни… — повільно повторив він і стало все інакшим навколо. — Точно. До Ганни.

— От-от! Я й кажу! До Ганни! Але ти… Ти як тепер з цього виплутаєшся? — спитав Дмитро, він явно щиро переймався ситуацією. А ситуація, і справді склалася, не з найкращих. 

— Не знаю… — відповів Віктор, але думав він зовсім про інше. 

Про інше. Він думав про якийсь туман, у якому він жив дотепер. Він думав про те, що жодна жінка на нього так не дивилася, як дивилася на нього Ганна. А ще він думав, що він дуже дурний… Який же ж він дурний! Це ж треба було дожити до тридцяти і не знати справжнього почуття кохання! І ось тепер тільки зрозуміти, заради чого, справді, варто жити! 

— Ти? Не знаєш? А хто тоді знає? — Дмитро продовжував про те, що наразі Віктора не переймало ажніяк. 

— Я все почну з початку, — нарешті рішуче заявив Віктор. — З самого початку!

— А будинок? Ти його втратив? — стурбовано спитав Дмитро.

— Та ні… — Віктор на мить замислився. — Я його віддав. Я ним відкупився. Ні! Я ним заплатив.

— За що? За свободу? — Дмитро нічого не зрозумів.

— Ні! — Віктор остаточно впевнився у своїх відчуттях. — За кохання…

— За кохання??? — перепитав Дмитро. Його здивуванню не було меж.

— Так, саме за кохання! — піднесеним тоном мовив Віктор.

— За яке? — не вгамовувався Дмитро, по-справжньому заінтригований таким розвитком подій. 

— За справжнє! — блаженно посміхаючись відповів Віктор. Його очі палали якимось неземним натхненням.

— Вперше чую від тебе розмови на тему кохання! — сказав Дмитро і з деяким острахом подивився в сяючі очі Віктора. — І саме тепер, у цій безвихідній ситуації, коли будь-хто інший говорив би зовсім протилежне. Ти мене знову дивуєш. Ти постійно мене дивуєш…

— Вперше чуєш від мене, бо я це вперше відчуваю, — натхненно сказав Віктор. — Вперше у житті відчуваю справжнє кохання! Це настільки непередаване відчуття… Розумієш, Іруся прийшла сама і мені було добре з нею. Та чи кохали ми одне одного? Навряд. Потім вона пішла, бо ж із її татусем ми не змогли знайти жодного компромісу. І я ніби нічого не втратив. Тепер ця Марічка — то взагалі якийсь жах! Я ладен їй ще не один будинок подарувати, тільки би її ніколи більше не бачити! 

— Ну ти даєш… — здивувався Дмитро. — Мені краще подаруй! Роздарився він тут!

— Ні. Тобі не подарую. Бо ти не Марічка. Я з тобою не спав, — відповів Віктор з усмішкою.

— Ідеш ти лісом! — зареготав Дмитро. — І не збирайся навіть!