Глава 12

Глава 12

Віктор і Марічка — Знайомство Марічки з будинком — Прощання з салоном —Одруження — «Вмикання» Віктора — Приїзд і від’їзд Павла — Вередування Марічки

І вони поїхали до нього додому. По мірі наближення до Вікторового помешкання, Марічка ставала менш говіркою. Вона не знала навіть, що в місті є ось такі не просто будівлі, але й цілі райони таких будівель! Вона сюди ніколи навіть не прогулювалась і їй ніхто цього не показував. Втратити такий шанс — потрапити сюди — було неможливо, немислимо! Це було б найбільшим у її житті безглуздям. Так їй тоді здавалося, хоча… Безглуздя у її житті ще буде багато. 

Височенні паркани, доглянута зелень, затишок, спокій, розкіш, дорогі автівки… Вони під’їхали і перед ними самостійно відчинилися ворота — мов у казку! А там… Вона знала, що таке десь, може, і існує, але то десь там — у телевізорі, у серіалах про багате життя! Виявляється — ось воно! Тут, на цій землі і не просто у її країні, а у місті, куди вона так відчайдушно утекла зі своїх гір! 

На що розраховував Віктор? Що вона побачить то все і піде геть? Чи що вона втратить голову і закохається?

А ні на що… Він не розраховував. Він жив і хотів рухатись далі. Будинок, справді, був його теперішнім помешканням і він Марічці його показав. Нехай вирішує, хоче вона тут залишатись, чи ні. Звичайно, вона запалала вся від подиву та жадоби. Ну то й що? А чому вона мала не запалати? Вона сирота, то нехай їй буде це щастя. Будь ласка, нехай залишається! Нехай пишається собою, нехай вихваляється будинком, якщо це зробить її щасливою, то чому ні? 

Йому нічого не потрібно від неї, окрім її тепла — тепла жіночого тіла, тепла присутності жінки в домі, тепла її душі, якщо вона теж захоче бути з ним, з Віктором. Бо він хоче, аби вона залишилась. Можливо, це буде правильно — пов’язати своє життя саме із такою дівчиною? Марічка гарна, але якась надто проста. І зовсім-зовсім неосвічена. Та то нічого, він її підтягне, вона ще молода — вивчиться! 

— Ну що, перукарші, залишайтеся тут… А я від вас йду! Бо мені тут серед вас більше не місце! Ми з Королем одружуємось! — Марічка стояла в дверях салону і вихвалялася своїм новим становищем, уявляючи себе королевою. 

— Ну-ну… Цікаво, чи на довго тебе вистачить? Здається, тобі нещодавно одна пані вже шила весільну сукню, тільки тобі її чомусь так і не судилося одягнути, — трохи грубо сказала їй адміністраторка салону, котра хоч і не була злою жінкою, але псувати настрій з самого ранку своїм колегам вона зазвичай не дозволяла нікому. І Марічка не повинна була у цьому сенсі стати виключенням. 

— Йди собі, йди! І не приходь сюди більше ніколи, бо наш салон краси надто дешевий для тебе! Тобі не престижно тут з’являтися. Ще, не дай боже, хтось подумає, що ти тут працюєш якоюсь манікюрницею — чужі нігті чистиш! Жах! Йди! Обережно тільки — не загуби корону! — продовжила адміністраторка, наполегливо виштовхуючи Марічку за поріг, чим викликала сміх серед працівниць. Все! Атмосферу збережено! Можна починати працювати.

Одружилися швидко. Марічка дуже наполягала, а Вікторові було байдуже: хоче — та й нехай! Найближчий вільний проміжок часу на шлюбну церемонію припадав на двадцять друге червня. Віктора дата трішки ніби вколола:

— Ой… Такий день…

— То й що? Яка різниця? — Марічка так упевнено спитала, що Віктору здалося, ніби вона чудово знає, що це за день. 

Але, й справді, яка різниця? Одружилися. Весілля не було, бо нічого не встигали! Кудись дуже поспішали. Марічці здавалося, що то все сон — вона боялася засинати! Боялася, що прокинеться, а то все розвіялось! Будівля! Сад! Машина! Двір! І цей… Навіщо він тут? А… Це ж той, завдяки кому вона тут… «Куди б його діти?» — іноді крізь сон думала вона і починала плакати. 

Ой, і гаряча штучка — ця Марічка! А галасу від неї, галасу! Як від… Навіть не знайшов він, з чим порівняти!

Віктор разом із тією Марічкою ніби поринув у щось таке барвисте, грайливе, непередбачуване, але чомусь зрозуміле. Її нічні сльози він сприймав за звичайні дівчачі чи спогади, чи, можливо, якісь інші переживання. Бог її душу знає — коли вона говорить правду, а коли вигадує? Іноді як почне розповідати про своє босяче дитинство, то ніби й віриш. А потім десь не десь щось і переплутає, зіб’ється, переграє. Але, загалом, віриш, віриш… 

Приїхав Павло. Ні, не без попередження… Він зателефонував якось перед обідом з вокзалу, аби Віктор його забрав: 

— Привіт, брате! Ти не кличеш — я сам прийшов! Зустрічай… 

— А це хто? Доброго дня! — привітався Павло, зайшовши у дім і побачивши Марічку.

— Знайомтеся. Марічко, це мій брат, він у нас погостює. А це Марічка, моя дружина, — приязно сказав Віктор.

— І коли ти встиг? Вітаю! А чого це — погостюю? Я, може, назавжди до вас! Хіба ти мене виженеш? — напівжартома, напівсерйозно заявив Павло.

— Та не вижену, не вижену… Я тебе просто викину! Заходь вже… От баламут… — Віктор засміявся та вштовхнув брата у вітальню.

А от Марічці стало не по собі… Тут одного не знала, куди діти зі своєї території… А тепер їх ось — вже двоє! 

— Поїхали всі разом кудись! Пообідаємо! — запросив Віктор. — Відсвяткуємо твій приїзд.

— О це я розумію! Оце — так! — Павло задоволено луснув у долоні. А Марічка аж посіріла і незадоволено набубнявила губки.