Глава 11

Глава 11 

Віктор в Ужгороді — Турботи про матір і Люсю — Розмова з Павлом — Нестача клієнтури — Втома від роботи — Розмова з Дмитром — Строк за «Снікерс» — Воронка життя — Порада Дмитра

Пройшло три роки, відколи Віктор Король переїхав з Харкова в Ужгород, придбавши великий будинок в елітному районі міста. За цей час багато чого змінилося і в нього, і в державі, і в родині. В нього помер батько, мама тепер потребувала більше уваги і допомоги. Сестра Люся вийшла заміж і народила донечку. Брат Павло якось не зміг себе знайти у жодній справі — більше цікавився походеньками та веселощами. Віктора усі просили допомогти і він допомагав, чим тільки міг. Те, що, можливо, і сам Віктор час від часу потребує якоїсь допомоги — нікому навіть на думку не приходило! 

— Мені потрібно п’ять тисяч доларів… Саме стільки, сказали майстри, коштуватиме новий дах! — телефонувала мама.

— Добре, мамо, я надішлю. Десь, може, за два тижні матиму… — відповідав Віктор.

— Але ж мені потрібно вже зараз… Хоча б дві — треба дати аванс. Вони так сказали…

— Добре, мамо, зараз надішлю дві, а потім ще три…

— Привіт, Вікторе, слухай, тут таке сталося. Мені потрібні гроші… — телефонувала сестра.

— Привіт, але чому ти не попросиш у чоловіка? — питав Віктор у вже давно заміжньої Люсі.

— Та що в нього просити, коли в нього ж ніколи нема! — трішки роздратовано відповідала сестричка.

— Але в мене теж нема! Мамі потрібно на новий дах…

— Мамі завжди щось нове потрібно, — обурювалась Люся. — Міг би вже не реагувати, ти вже великий! А навіть якщо й нема, то в тебе все одно скоро з’являться! 

— Слухай… Знаєш що? — Віктор ображено припиняв розмову, але Люся писала повідомлення: « Ну і чого це ти образився? Дурненький! То я що, хіба назавжди прошу? Ти даремно так розлютився! Я ж прошу лише позичити! Я потім би повернула! От же ж… Який ти. Ти нехороший! Ти не зовсім хороший брат! Так і знай!» 

Але Павло був особливо нав’язливим.

— Вікторе, благаю! Забери ти мене звідси! Не можу я тут! Ти розумієш, тут нічого мені не лежить до душі… — зателефонував якось вранці Павло. 

— Та куди я тебе заберу? — дивувався Віктор. — Я сам ніяк не можу влаштуватись як слід — все немає часу: якісь розбірки, сварки, клопотання — нескінченний потік і жодної великої справи, аби був якийсь вагомий прибуток… То якісь дріб’язкові сварки, то крадіжки, то хуліганство… Беруся за все підряд, бо мене тут ніхто не знає і не довіряють серйозних справ… Я тут чужинець! 

— То добре, що ти не повертаєшся назад до Харкова, де тебе усі знають. Ти й там скоро станеш королем справжнім, не лише за прізвищем! Ти віриш у себе? — цікавився Павло. Бо усі ми любимо родичів, коли вони успішні. От і він хотів бачити свого брата успішним і забезпеченим, таким, аби він міг і йому, Павлові, не просто допомогти, а й долю його влаштувати! 

Павло мріяв ціле життя приємно пробайдикувати за чужий рахунок. Володіти, наприклад, якимсь невеличким готелем десь на лижному курорті у горах… О! У горах! А Віктор тепер же ж якраз перебрався туди, де гори, де так близько гори! То треба би якось бути до нього ближче… Але ж він не кличе і не кличе… Павло вже й сам декілька разів напрошувався… Та, в решті решт, що тут такого — узяти й приїхати до рідного брата без запрошення? Нічого ж! Ну не вижене ж він його на вулицю. Брат все-таки…

— Та вже якось і не дуже вірю… — бідкався Віктор. — Тут все інакше. Зовсім інакше. Не так, як було у Харкові. Але я не можу туди повернутись. Не можу. І не хочу.

— О! Це вірно! Ніколи не повертайся туди, де тобі колись було добре… — лопотів Павло вже що прийдеться і Віктор розумів, що брат таки встиг добряче прикластися до чарки з самого ранку. 

Засуджувати молодшого брата у пияцтві Вікторові не дуже хотілося, бо й сам був не святий. Ні, не святий. Та не з ранку ж! 

— Слухай, Павле… — спробував Віктор достукатися до братового розуму, хоча й знав, що то навряд чи можливо. — Ти припиняй оце своє ранішнє «вливання» — зіп’єшся! Ти ж іще молодий!

— Тю! Яке «вливання»? — пручався Павло. — Що ти починаєш? Я б тобі зараз «дихнув», та тебе нема поруч! Хочеш, я приїду і «дихну»?

— Ні. Не хочу, — розсердився Віктор, — бо тут не тільки мухи, а й пташки повмирають від твого дихання! Сиди там. Твої вже до тебе звикли.

— От же ж ти й язва! От язва! — сміявся у трубку Павло.

— Ой, хто б ото казав? Давай, проспися там і дивись-но мені! Бувай! — розвеселився Віктор і поклав слухавку.

Вікторові на початку свого перебування на новому місці було дуже важко, але він того й прагнув, аби ні про що не думати і ні на що не відволікатися. Йому так здавалося, що, якщо він будуватиме свою кар’єру заново, то ніщо не зможе його засмутити — ані спогади, ані розчарування. Але, як це часто буває у житті, не все складалося так, як він розраховував. Вірніше, все у нього складалося зовсім інакше. 

Та Віктор не з тих, хто швидко здається. Він шукав нових рішень, нових знайомств, нових ідей. Він зовсім не тим був зайнятий, до чого себе готував. Адже, згідно попереднього досвіду свого становлення, він щиро вважав, що, коли є бажання, то справи знайдуться. Але їх не було! Майже зовсім…