Глава 10

Глава 10

Втеча Марічки від Ержіки — Швейна фабрика — Тітка Галя — П’яний Олексій — Дюло і його кохання — Салон-перукарня — Любов та ненависть Етели — Несподівана зустріч Марічки та Віктора

А тим часом далеко від Харкова, в найзахіднішому обласному центрі України, Марічка планувала втечу. 

Ніякого подружнього життя з підстаркуватим Теодором вона, звичайно, не могла собі уявити! Але можливість сказати «Ні!» для неї з кожним днем танула чи якось ніби розвіювалась, чи розчинялася… Загалом — зникала, ставала меншою. Бо ці щонедільні обіди вчотирьох, здавалося, щоразу притискали Марічку до слова «Так!», яке має бути вимовлене в присутності гостей і родичів під час шлюбної церемонії чи то в церкві, чи у РАГСі. І було якось ніяково щось їм говорити, мовляв, ні — і все тут! Бо ми кажемо «Ні!», коли нас хтось про щось запитує. А коли ніхто ні про що не запитує, то що тут голосити — тільки курей лякати… Марічка спостерігала за задоволеною трійцею навколо неї і їй задавалося, що вони її чи то призвичаюють до цього товариства, чи то щиро вважають, що оце і є її справжнє щастя… Не зрозуміло. Що робити? Тільки тікати!

Спочатку ситуація виглядала комічно. Марічці було смішно спостерігати, як дружньо троє підстаркуватих людей, якими вона вважала Ержіку, Ференца і, звичайно ж, самого її нареченого Теодора, вирішували, де і як вона житиме після одруження, як потрібно доглядати за Теодором і як вона повинна йому догоджати. Це все виглядало, як суцільний жарт чи якась театралізована вистава. Але час ішов. Вистава не припинялася, а лише набирала обертів і ситуація переросла в гротеск. Вже було не смішно, а страшно!

Втекла Марічка серед білого дня, коли Ержіка їй дала якихось грошей і відправила на базар. Ну, як втекла… Не так, як втікають від переслідувачів у фільмах-трилерах і не так, як утікають із тюрми. Хоча… Може, іноді саме так і тікають — просто виходять і не повертаються. Вона винайняла малесеньку кімнатку у якоїсь бабусі. Вхід у кімнату був з двору, та й сама будівля більше була схожа на якесь підсобне приміщення, ніж на щось житлове. Але це було єдине, що Марічка на той момент могла собі дозволити. Вона поприбирала своє нове помешкання і почала нове життя!

Вранці пішла влаштовуватись на швейну фабрику і її прийняли, бо робота була не з легких і бажаючих не так вже й багато. Її швидко навчили простій невеличкій операції. Можна було й не вчитися взагалі, а виконувати геть примітивну роботу — відрізати нитки, прасувати, пришивати гудзики чи пакувати готову продукцію, але така праця цінувалася ще дешевше, ніж праця швачки. Марічка старалася! Залишалася на другу зміну, аби заробити більше, бо їй було байдуже, де проживати своє на той момент нецікаве життя — чи вдома у чужому приміщенні, чи на роботі — серед таких самих, як і вона, працівниць. На фабриці була їдальня, а на вечерю додому зазвичай Марічка купувала собі гарячу хлібину, яку з’їдала по дорозі. 

Вона розуміла, що Ержіка рано чи пізно її знайде, якщо захоче, тому жила і по вулицях ходила, оглядаючись, ніби вона щось вкрала… Хоча, вона, й справді, виходить, що вкрала ті гроші, за які їй було доручено купити до столу свіжого м’яса та овочів. З іншого боку, їй же нічого ніколи взагалі не платили за те, що вона фактично виконувала всю хатню роботу, тому вона не надто переймалася своєю «крадіжкою». Марічка згадала про свою сестру і почала їй, нарешті, час від часу телефонувати. А Ганна вже давно зрозуміла, що ніякого повернення своєї молодшої сестри до рідного села годі й чекати. 

Час ішов стрімко. Боячись застати вдома Ержіку, Марічка якось вночі, повернувшись з роботи о другій годині, побачила на своєму ліжку якогось сплячого невідомого чоловіка. Збудити його було неможливо — він не прокидався. Поливати його із чайника, як то показано, певно, у якості інструкції щодо дій у таких випадках, у відомому новорічному фільмі «З легким паром», дуже результативно, але тоді і їй самій би прийшлося спати у тому мокрому ліжку! Марічка нічого іншого не придумала, окрім того, що збудити свою господарку квартири і пожалітися їй на ось такі неможливі обставини щодо її проживання у винайнятому помешканні. 

Бабуся прийшла одразу ж і, так само — одразу ж — упізнала у тому сплячому мужчині свого колишнього квартиранта Олексія, який, полюбляючи іноді добренько прикладатися до пляшки, забувся і прийшов спати за своєю старою адресою… До кімнати, від якої у нього випадково залишився додатковий ключ! Він прокинувся не стільки від її скрипучого голосу, скільки від добрячого удару палицею по спині — Марічка на подібне не наважилася б, а бабусі було все одно — вона втрачала бізнес, могла залишитися без прибутку від квартирантки! Та ще й репутація у нашому світі чогось таки варта! Якщо піде слух, що тут отаке діється… 

— Ану, вставай, триклятий Олексію! Чого розлігся?! Вставай, кажу! Гутта би тя побила із проклятим п’яницьов! — перейшла бабуся на місцевий діалект і ще на додаток таки скористалася більш вагомим аргументом для привернення уваги — палицею.

— Ноги самі принесли… — сказав не надто й переляканий, але ще все надто п’яний, Олексій, — вибачте! — додав з безглуздою посмішкою. 

А Марічка теж його ледь не вбила пательнею — така була зла, що тепер не виспиться через цього бовдура! Якось вони удвох із господаркою квартири таки тоді його випхали і ключ відібрали. А він пішов собі у ніч… 

Нам здається, що мить — це дурниця. Секунда, дві, три — і минулося, пройшло. Хіба це важливо, що там воно було? А насправді, мить вирішує все. Кожна миттєвість кожного разу вирішує за кожного з нас, як нам бути далі. Та Марічка тим не переймалася. Вона якось дивно жила, Ганна ніколи її не розуміла, але любила і жаліла, бо ж вона теж — сирота… Така вередлива, правда, як принцеса. Хоча, що ми знаємо про принцес? Хіба у казках читали, що вони дуже зманіжені…