Глава 8

Глава 8 

Заміський будинок — Алабаї Рой та Буч — Дивна знахідка у лісі — Маргарита Павлівна — Дитячий лікар Дмитро Перець — Розповідь про загиблу дитину — Вікуся Кузьмик-Кумзик — Люба та Анатолій 

Вдячні Вікторові клієнти допомогли його молодій родині із вирішенням цієї проблеми не лише високими гонорарами, але й гарним будинком за містом. 

Великий дорогий котедж продавався не просто так, а з, так би мовити, «навантаженням» — двома спеціально вихованими алабаями. Вони були навчені служити будь-якому господарю будинку. Два величезних пси тепер охороняли територію. Іруся трохи заспокоїлася після всіх цих міських погромів. Але не на довго…

Їй там у тому лісі було нікуди вийти у світ — усі салони краси, усі подруги залишилися на відстані, яка потребувала не лише зусиль, але й часу! Зате Віктор задеркувато посміювався, що тепер, нарешті, пройшло Ірусьчине шкутильгання від завжди чомусь невдалого зробленого педикюру. 

— Ти частіше ходи до лісу, дихай свіжим повітрям! Корисно! — порадив Ірусі чоловік.

І вона чомусь послухалася — узяла своїх алабаїв Роя ї Буча і пішла.

Пси одразу рвонули кудись вдалечінь, але потім повернулися якісь збуджені. А що може Іруся знати про збудження алабайське? Звичайно, що нічого… Подумала, може, якусь там білку побачили та й тепер скачуть. Хто їхні собачі радощі розбере? Та пси не просто скакали… Рой оббіг Ірусю позаду і почав якось нав’язливо тицятися в неї носом, ніби підштовхуючи, аби вона швидше йшла туди, звідкіля він щойно прибіг. Спочатку вона подумала, що їй це, напевно, здалося. Але Рой це повторював декілька разів, поки вона не пришвидшила крок, згідно його собачих вимог.

Було літо. Вони вийшли на галявину. Буч вів кудись, показуючи шлях. Ірусі здалося, ніби хтось плаче… Чи то їй лише здалося? Може якийсь птах так кричить, ніби то дитина плаче? 

Але ж ні! То справді десь поряд плакала маленька дівчинка… Жалібно і тихо. Пси з двох боків стали поруч з дитиною і Іруся від подиву ледь встояла на ногах! 

Якби не собаки, її б, тієї заплаканої дитини у високій траві ніхто б ніколи в житті не помітив! Маленька, змучена, знесилена дитина — рочків чотирьох сиділа у траві, заплутана якимось жахливим жмутом зіржавілого дроту! Заплутана так сильно, що шкіра на ніжках була здерта до крові у декількох місцях… Дитина, намагаючись розплутатися, лише заплутувала сама себе ще дужче і вже не мала сили навіть голосно кричати… Її трусило від судом, страху і комах, які сприйняли дитяче поранене тільце за легку здобич. Світле волосячко геть розпелехатилося і заплуталося у якісь чи то реп’яхи, чи щось інше — таке саме реп’яховате… Дитина була схожою на маленьке беззахисне зайченя, що потрапило у мисливські сіті і тихо плаче. Видовище не з легких… Тим більше — для гламурної Ірусі, яка нарешті втратила свою шкутильгавість через відсутність свіжого педикюру… Але нічого — Іруся на ногах встояла, залишившись при свідомості.

— Господи! Дитино… Що ти тут робиш?

Дівчина перелякано — геть перелякано — озиралася на величезних алабаїв: то на одного, то на іншого. А пси, нарешті зрозумівши, що довели цю свою господарку до дитини, відійшли від дівчинки на декілько своїх собачих кроків подалі… І вона ніби трішечки заспокоїлася. Стала вже з надією дивитися на тітку-білявку — на Ірусю. Але мовчала.

Іруся зламала два нігті, поки визволила цю дитину з полону доволі жорсткого зіржавілого дроту! Стомлена дівчинка не могла стояти на ногах, але ручками впевнено вчепилася у шию Ірусі. 

«От тобі й прогулянка… Лісочком… На свіжому повітрі… Корисно, казав! Господи! Як же ж я її донесу? І головне — куди? Вона ж нічого не говорить…» — думала Іруся, повільно йдучи тим самим шляхом, яким її сюди своїм собачим носом приштовхав Рой. А дівчинка ледве дихала. Губи в неї геть пересохли і тоненька шкіра на них потріскалася… Дитина ще й зневоднилася на сонці, окрім того, що була поранена: де не від дроту, та там — від надокучливих комах! Ну і куди її було нести?

Іруся принесла її додому. Спочатку дитя ніяк не могло напитися, потім трішки поїло і таке, яким було — покусане і поранене — стало просто засинати. Іруся чистою вологою губкою протерла вже сплячу дівчинку, обробила подряпини і укуси і почала обережно розплутувати її волосся від того реп’яхуватого насіння… При цьому сама обмірковувала ситуацію, що так раптово склалася..

Хатня робітниця Маргарита Павлівна здивовано розглядала щось маленьке, худеньке і кострубате на дивані у приймальні… 

— Пані Ірино, це хто?

— Та ото якби ж я знала… Я тільки пішла пройтися лісом.

— І що?

— Так ось, собаки мене привели до цієї дитини. Вона заплуталася у дроті і сиділа у траві… Оно, бачте, вся мурахами та комарами покусана… Біднесенька…

— То ж ви більше тим лісом не ходіть! А що у неї з ногами? Ніби зв’язував хтось…

— Ага…То ж вона, кажу, у дроті заплуталася.

— І що, вона там сама була? Така мала дитина у лісі сиділа самісінька?

— От це й дивно… І нічого не говорить… Жодного слова не вимовила! 

— І що нам тепер із нею робити? — спитала Маргарита Павлівна. Вона звикла отримувати завдання. За списком. По пунктах. А тут — збій у програмі виконання робіт.