Глава 7
Зустріч з «другом» Михайлом — Життя з Ірусею — Чайлд-фрі — Слава Віктора — Зворотний бік слави
— Так, так… Привіт, привіт, Вікторчику! — якось дещо нав’язливо привітався до нього один з колишніх однокурсників. — Бачу, ти піднявся до неймовірних висот! Що, поспішаєш? Загордився… Навіть не вип’єш чарочку з другом?
— Привіт, Михайле, привіт… Та хіба ми друзі? Але я не загордився… та, трохи поспішаю, але чарочку би з тобою випив, якби не був за кермом. Ходімо, пригощу тебе! Тут недалеко…
Віктор повів нав’язливого Михайла до найближчого ресторану.
— О! Оце діло! — задоволено ледь не підскочив Мишко. — Ходімо! Зараз побачу, який ти щедрий! Як ти пам’ятаєш колишніх однокурсників… Бо ж загордився-загордився! Бачу, маєш нову машину… Чув, що ти одружився…
— Так… Вже два роки, як ми з Ірусею одружені.
— Так-так… Іруся! Ніхто й підійти не смів до неї, а ти — раз — і одружився… А чого це вона раптом погодилась за тебе вийти? Ти ж селюк!
— Та то ти в неї спитай… Звідки мені знати? — усміхнувся Віктор у відповідь на це, можливо, для когось незручне запитання. — Ти краще скажи, що тобі замовляти?
— Ну того, що й собі!
— Та я буду лише сік. Я ж казав, що я за кермом. Мені не можна нічого такого… Кажи, чого б ти хотів?
— Та чогось би такого міцненького. Замов мені, якщо ти пригощаєш… — продовжував морочити голову Михайло.
— Слухай, перестань! Кажи, що хочеш, я все оплачу!
— Все-все-все? — єхидно передражнив Михайло Віктора.
— Коньяк будеш?
— Навіть коньяк?! Ого! Який ти крутий! Навіть коньяком мене готовий пригостити…
— Дівчино, — звернувся Віктор до офіціантки, — принесіть нам, будь ласка, три келихи коньяку, помаранчевий сік і каву…
— О! Оце діло! А каву кому? — перепитав Михайло.
— Мені, — відповів Віктор, сподіваючись, що на цьому — все, зустріч йде до завершення. Даремно він так вважав.
— Ага… А мені, колишньому однокурснику, ти каву замовити не можеш… Загордився… Ой, як же ж ти загордився!
— Михайле, припини негайно? Хочеш кави — то так і скажи! Дівчино, будь ласка, можна ще одну філіжанку кави? Бо тут мій товариш якось не одразу визначився…
— І сік… — з посмішкою додав екс-однокурсник.
— І ще один сік, будь ласка! — попрохав Віктор у офіціантки. — І розрахунок! Бо я вже поспішаю…
— Ага… Поспішаєш… Звичайно, на мене у тебе немає часу! Ти в нас — зайнята особистість! Зірка! Що й казати — король у всіх значеннях цього слова! Що тобі до якоїсь там черні типу мене…
— Слухай, дорогенький… — втрачаючи витримку промовив Віктор. — Тобі не здається, що ти вже занадто перегинаєш палицю? Ти хотів випити чарку — я тебе пригостив трьома. Я з тобою посидів… Оплатив, ось, бачиш — оплатив рахунок. Що ти ще від мене хочеш?
— В тебе нова машина і за дружину маєш Ірусю…
— То й що?
— А в мене лише купа боргів…
— В чому моя провина? — вже досить сердито спитав Віктор. — Я в тебе машини не крав і дружину твою не зваблював, здається…
— Хто знає… Хто знає… — промимрив Михайло. Він вже перегорнув усі три келихи коньяку і йому стало якось зовсім сумно на душі…
— Ти б ото не сидів, а пішов кудись працювати, — задумливо запропонував йому Віктор.
— Хто? Я? — перепитав Михайло здивовано і ображено, ніби він не те щоб прем’єр-міністр, а так… трішки кращий за принца.
— А чому б не ти?
— Та де я би йшов за оті копійки! Тобі добре… Тобі платять, як королю… Хоча, я й забув — ти ж і є Король! — Михайло голосно зареготав, радіючи власному, на його погляд, кмітливому жарту.
— Так то тепер. А колись мені не платили ані копійки! Ти ж маєш пам’ятати мою першу справу.
— Так… А то ти тому й узявся за неї, бо вже тоді знав, що легко виграєш!
— А ти чому не узявся, цікаво? Міг і ти взятися! І тепер тобі би платили, як королю…— Віктор зазирнув Михайлові у очі, сподіваючись там побачити хоч маленький натяк на яку-небудь совість чи хоча б логіку.
— Та я що — дурний, по-твоєму, безкоштовно братися?
— Ну от бачиш… Такі-то справи. То, значить, я твою справу забрав, кажеш?
— Чого мою? То була Перця справа… «Перчена»… — відповів Михайло і знову голосно зареготав.
— Так, все! Я пішов, а ти тут посидь, допий каву і розберися, якщо тобі вдасться. Бувай! — промовив Віктор і підійнявся зі стільця, й справді збираючись вже йти.
— Ну, бувай… Бувай! І все ж таки ти загордився… Ой, як же ж ти загордився!
— Та ну тебе… — Віктор покинув свого колишнього однокурсника у самотності. І йому якось дивно було від того, що той назвав його селюком… «Селюк селюка назвав селюком…» — подумав Віктор і посміхнувся. Так воно зазвичай і буває.
Виходячи з ресторану, де Віктор щойно пригощав свого уявного друзяку Михайла коньяком, Віктор зловив себе ще й на думці, що, виявляється, його, Вікторове, занурення то у одну справу, то у іншу, звичайно виснажує нескінченним напруженням, але, все ж таки, і спасає від ось такого становища, у якому знаходиться Михайло і безліч інших його знайомих і друзів. І тут ще невідомо, кому з них легше. Бо якщо Віктор постійно знаходиться у напруженому стані від справ і суцільної зайнятості, то Михайло також знаходиться в не менш напруженому стані — від заздрощів та звинувачень оточуючих щодо його, Михайлових, відчуттів власної нікчемності.
#2184 в Жіночий роман
#9651 в Любовні романи
#3729 в Сучасний любовний роман
кохання не купити, успішний адвокат, дві зовсім різні сестри
Відредаговано: 06.03.2021