Глава 6

Глава 6 

Перемоги Віктора — Успіх і заздрість — Iруся цікавиться Віктором — Микола Станіславович Калинич — Весілля Ірусі та Віктора 

Спостерігати за чиїмось успіхом можна по-різному, по-всякому. Можна із здивуванням, якщо ти давно людину знаєш і не очікуєш від неї нічого такого, на що він раптом згодився. Можна із радістю, якщо ти, наприклад, близький родич — мама чи тато, чи брат, коли ви не надто конкуруєте між собою. Мама зазвичай пишається і радіє, бо ж вона завжди чекала від сина цього неймовірного злету! Вона завжди знала, що він підійметься високо-високо, ще як тільки він встиг народитися, вона одразу це знала, бо він так на неї подивився, такими очима — і вона в них все побачила! І всі ці роки, весь цей шлях рідненького синочка до успіху лише тихо чекала настання саме цього тріумфального моменту, ще тоді — при уродинах — нею поміченого у його погляді! 

А ще можна спостерігати заздрісно… Заздрість буває різною. Не білою й чорною, як то кажуть… Вона різнокольорова ще й з відтінками — як і усе на світі божому. Найцікавіша заздрість — піднесено рушійна. Нею був наповнений Віктор. Він читав про героїв, на яких хотів бути схожим, і це його рухало у тому напрямку, куди й треба прагнути, аби досягти чого-небудь путнього, корисного, потрібного. І справа навіть не в тому — вдасться чи ні, в решті решт, досягнути мети… Справа у цьому щохвилинному наповненні душі людської! Все інше — зайвий клопіт.

Мета кінечна. Ти дійдеш до неї. І далі — що? Спустошення? Виснаження? Невідомість… Віктор був наповнений чимось іншим: не метою досягнення, а метою шляху, метою справи. 

Його мета була у ньому самому. А коли так, то між тобою і метою немає цієї шляхової відстані… Ти йдеш і йдеш — і вже, вважай, твоя мета тебе гріє зсередини, бо коли йдеш, то — не замерзнеш! І коли так, то не важливо, чи прийде до тебе той успіх, визнання, слава і багатство, яких люди так сильно, так боляче прагнуть… Тобі не важливо, бо у тебе інші справи! В тебе є шлях! 

Дивно, що справжній успіх приходить саме до таких, хто переймається власним шляхом до удосконалення… І не дивно, що це викликає різні судження оточуючих. Різні оточуючі — різні судження. 

Зі сторони ніхто з оточуючих не помічає в людині нічого особливого, інакшого, виключного. Такий, як усі: прокидається зранку пелехатий, вмивається, снідає, забуває якісь речі, не застеляє ліжко, губить ключі від кімнати… Запізнюється і свариться з випадковим перехожим. Може бути смішним і незграбним, нецікавим, неприємним, неуважним, роздратованим. Ну ось чому, чому саме він раптом — раз — і на вершині успіху? Чому? Хтось інший так старається, зі шкіри лізе: виховує у собі звичку усім завжди посміхатися, бути люб’язним, охайним, вишуканим, бути дотепним і бездоганним, а до нього, попри всі його намагання, нічого подібного не приходить роками, десятиліттями! Чому? У чому тут секрет? Хто знає?

Ніхто не знає. Навіть той, хто має шалений успіх — і той теж нічого не знає, бо йому нема коли отим перейматися! Він мусить думати про інше. Мусить? Ні, не мусить! Він думає — і все! І тут нічого не поробиш. Ти або такий, або не такий. Бо в тебе купа справ і немає часу. Комусь — на те, а комусь — на інше. Ось і вся між нами різниця — між тими, хто біжить і досягає, і тими, хто стоїть та спостерігає.

Віктор був постійно заклопотаний черговою судовою справою. Вона не виходила у нього з голови ані на хвилину, навіть, коли він спав! Уві сні він програвав справи! Програвав не у тому сенсі, що прокручував, мов пластинку, хоча… і у тому — теж, а програвав, бо — не перемагав. І тоді він від жаху прокидався і згадував, що ж він таке там говорив… Розпочав записувати свої сни і обмірковувати все знову і знову сотні разів. І якось скоріше інтуїтивно, ніж упевнено по усіх пунктах кримінального кодексу, відчував, за що можна зачепитись, аби людину витягти з життєвої халепи. 

Успіхом і славою насолоджуватися не було коли, бо він обростав новими досудовими розслідуваннями, як його улюблений пес Таймир паразитами… Весь у постійному напруженні щодо подальшого розвитку справи, Віктор і не помічав, що навколо нього змінилося не тільки коло оточуючих, але й погляди жінок у його бік перестали бути байдужими і квапливими. Іруся сама не розуміла, що саме вона у ньому раптом помітила… Поки він її розглядав, вона від нього відверталася у інший бік… А тут раптом його міцна статура, його рухи, його голос і погляд здалися їй такими привабливими, що у Ірусі перехопило подих! Що це? Як же ж вона не помічала раніше? Ніякий він не селюк… Він інакший. Зовсім інакший — ні на кого не схожий.

— Вікторе, привіт! Слухай… Тут така справа… Чи ти б не міг мені трішки допомогти із дипломною роботою? — якось спитала вона у Короля з чарівною посмішкою.

— Привіт, Ірусю! Та міг би, звичайно. Принось, попрацюємо, — як завше люб’язно відповів Віктор.

— Ні… Я би хотіла, щоб ти мені дещо тільки підказав… Я сама хочу зробити, розумієш? Коли можна до тебе зайти? — обнадійливо звернулася Іруся до нього.

«Дивно… — подумав Віктор, — чого б це раптом вона сама вирішила розбиратися з дипломкою? І чого це раптом ще й сама визвалася зайти?» Віктор зі своїм нашаруванням одних справ на інші зовсім забув, як колись ця зарозуміла білявка його дратувала і як йому хотілося її притиснути по-чоловічому десь у темному кутку… Зараз йому було не до неї, зате вона чомусь підійшла сама і проситься зайти… Дівка вона гарна! То чого б ні?

— Заходь, звісно. Тільки не сьогодні. Давай у середу чи може, краще, у п’ятницю… Якраз завершу декілька справ і ми зможемо зайнятись… твоєю дипломною роботою. Дуже щільно.