Глава 5

Глава 5 

Віктор в університеті — Марко і Петро — Екзамени за трьох — Мирон і його пальто — «Леді» Іруся —Дмитро Перець — Перша судова справа Короля

До університету вступив дуже легко! Його прийняли на факультет правознавства! Він задоволений повернувся в свою обшарпану кімнату у гуртожитку, а там приїхали нові абітурієнти — досить заможні хлопці — Марко і Петро. Вони мали з собою цілу запечену курку! Які там Вікторові пиріжки, котрі він поїв на вокзалі ще до того, як сів у поїзд до Харкова? Віктор був вже давно напівголодний у тому Харкові. А тепер, взагалі, в голові паморочилося від цього запаху печеної курки!

Та хлопці з ним одразу ж познайомились і запросили до столу. Вони приїхали вступати на медичний факультет — планували стати лікарями. І вже навіть багато чого уміли, бо практикували санітарами по лікарнях Харківщини. Віктор подякував за вечерю і спитав, чи не може він їм чимось допомогти…

— А що ти можеш? — спитав білявий і кучерявий, мов молодий баранчик, Марко.

— Ну, може підказати щось по предметах, з яких ви складатимете іспити… 

— О! А ти можеш замість нас усе поздавати? — відразу зацікавився Марко. 

— А як це? — здивувався Віктор.

— Ну, ми ось маємо тут абітурієнтські картки… А ти береш і йдеш, замість нас… Чи ти боїшся?

— Та я не боюся. Чого мені боятися? Та ти ж подивися на себе — білявий, кучерявий — нас із тобою аж ніяк не можна сплутати! 

— Тю.. Так ми фотографії переліпимо! — засміявся Петро.

Так і сталося… Виявляється, що хлопці оті дуже добре уміли переклеювати фотографії на документах… Ну і… Майбутній правознавець став тимчасовим медиком… Ну, не самим медиком, а став зображати бажаючого стати медиком! І йому це пречудово вдалося! Бо якогось разу вже через місяць він собі спокійно рухався в бік свого університету, аж раптом почув, як до нього звертається той самий, поважний викладач з біології, у якого Віктор свого часу блискуче витримав вступний іспит замість Марка чи Петра — Віктор вже не пам’ятав точно, за кого саме з них двох:

— Хлопче! Хлопче! Ви чому не відвідуєте лекції?

— Як же ж я не відвідую… Я ж відвідую, — не одразу зрозумівши, що відповідати, дещо розгублено пробелькотів Віктор.

— Так як же ж ви відвідуєте, якщо я вас ще жодного разу не бачив у аудиторії! Я вас чудово запам’ятав! Я поставив вам останню тверду п’ятірку! Фактично, я вас завів до університету, вирішив вашу долю, а ви не приходите… Ви будете талановитим лікарем! Я вам обіцяю! Тільки для цього потрібно ходити на лекції…

І тут тільки Віктор зрозумів, у чому тут справа… І йому стало дуже соромно… А що тут скажеш? «Добре, що хоча б прізвище цей викладач не запам’ятав…» — подумав Віктор. 

— Ви ж Бондаренко? Бондаренко! Я вас добре пам’ятаю… — задоволено продовжував свій монолог цей дивовижний професор, і справді, назвавши прізвище Марка. 

— Ні, вибачте… Ви помиляєтеся. Я не Бондаренко… — Віктор не знайшов нічого кращого, окрім як сказати правду. Та не всю… Потім він утік, опустивши від сорому очі.

Після цього випадку Віктор, наближаючись до університету, був обачнішим — слідкував, аби знову не попастися на очі цьому викладачеві. І іноді, побачивши його здалеку, ховався десь чи то за кущами, чи забігав за ріг — аби лише не бентежити хорошу людину… 

Марко з Петром переїхали до гуртожитку, де жили студенти-медики, але про Віктора не забували! Вони не просто потоваришували. Фактично вони стали його годувальниками, тому що, як тільки Віктор почав замість них здавати вступні іспити, вони йому ще й підкидали грошенят — їх в них було багато, а він одразу ж відправляв половину з тих грошей додому своїй матері. Ось так все і почалося… Далі були постійні лекції та навчання, а вечорами він писав по декілька курсових робіт одразу — теж, звичайно, за окрему винагороду. Віктор ставав на ноги стрімко. Викладачі на факультеті правознавства бачили у ньому майбутнє юриспруденції, студенти — підмогу у навчанні, батьки — підтримку для родини. 

Віктор не був хлопцем надто високого зросту, але статурою — міцний. Дівчат приваблював розумним поглядом та гарним гумором. Біля нього завжди було весело. То вдома в дитинстві він був сумним, а тепер, напевно, вирішив компенсувати свою задумливість веселістю! Куди не зайде — всюди одразу чутно сміх і жарти. Він умів писати вірші-привітання до днів народження друзів. А одного разу організував цілу акцію — таємничу махінацію серед цілого курсу! 

Як настала зима, усі повдягалися у теплі речі. Віктор також придбав собі пальто, теплі черевики, шапку. Хлопець-сирота Мирон, що вчився на його курсі та тепер жив з ним в одній кімнаті гуртожитку, довго чекав, поки йому надішлють якусь копійчину, аби він міг щось собі віднайти на зиму з одягу по харківських магазинах… І, коли, нарешті, це сталося, він купив собі стьобане тепле пальто у коричневу клітку, і від радощів і відчуття свята зібрав друзів, щоб піти разом до кінотеатру… Новесеньке пальто, звісно ж, залишив у гардеробі… А коли вийшли після перегляду фільму — пальта на місці не було! Хтось поцупив. Була лише його шапка із шарфом. Мирон одягнув шапку, замотався шарфом і пішов до гуртожитку. Вранці він не зміг від відчаю піднятися на лекції, але Віктора це тільки підбурило на рішучі дії!

— Добре, що Мирон не піднявся вранці з ліжка! Хлопці, давайте швиденько скинемось йому на нове пальто — хто скільки може! Ну не купить йому бабця нового! Він і не зізнається, що його обікрали… Бо вона може не витримати — з пенсії йому збирала! Давайте-давайте! Я сам поїду в той універмаг…