Глава 4

Глава 4 

Королі з Кіровоградщини — Юстина та Микола — Прикордонник Сергій — Малишка та Таймир — Віктор, Люся і Павлик — Люся та Таймир — Страшна тайна Юстини — Від’їзд на навчання

Віктор Король прокинувся вранці один у кімнаті і став роздивлятися стелю… Стіни він ще вчора трохи пороздивлявся — довго на них дивитися було безглуздо, бо нічого цікавого в них не було — звичайні обідрані стіни старої будівлі. «Цікаво, що тут було раніше?» — розмірковував Віктор. Вставати не хотілося. Поспішати не було куди. Він приїхав до цього чужого великого міста вступати до університету і вчора оселився ось тут, у гуртожитку. 

Віктор лежав на ліжку із продавленою ледь не до самої підлоги залізною сіткою… Можна було сказати, що він, навіть, не лежав, а сидів… Чи якось — напівсидів і розмірковував про своє життя. 

Він приїхав сюди з Кіровоградщини. Вдома залишилися батьки — мати Юстина з батьком Миколою — і молодші сестра з братом. Матір на прощання сказала Вікторові:

— Поїдь… Поїдь, синку… Може, хоч тобі вдасться… Ти кмітливий і завжди був упертим. Може це допоможе тобі вибитись в люди… Ми з батьком нічим тобі не можемо допомогти…

— Та я бачу, мамо, — відповідав зчулений Віктор, — що ви не Рокфеллери… Я все знаю і розумію. Я спробую. А раптом у мене щось вийде, то я тоді вам усім допоможу!

— Ми вже якось тут впораємось… А ти поїдь, поїдь…

Так Віктора готували до майбутнього. Важко вибитись в люди з простої родини. Так. Важко. Але хто із відомих особистостей був не з простих людей? Майже усі вони вийшли із бідних родин. Тому хотілося вірити, що і йому щось таки вдасться!

— Гей, ви, Королі! — то кум на старому «Форді», проїжджаючи повз їхню хату, вже вкотре дражниться до цієї родини через їхнє «королівське» прізвище. — Які ви, до біса лисого, королі, коли у вас хата скоро протече — нову стріху вам треба!

— Не протече! Не турбуйся! — відповідає йому Микола, усміхаючись.

— Так… прізвище у нас королівське, а живемо ми якось зовсім не по-королівському… — спостережливо вимовив Віктор, звертаючись в нікуди. — Це ж треба було, аби старий писар одну зайву літеру дописав — і все! Все змінилось у прізвищі. І — нічого у житті…

То всі у родині та й не тільки знали, що колись давно якийсь старий підсліпуватий писар записав їхнього прадіда Кроля — Королем — додав одну літеру до слова. Випадково чи помилково, чи, може, навмисне — хто зна? Тож, були вони раніше Кролями, а тепер стали Королями… Пережили голод, війну, дід повернувся з полону від німців живим і веселим. Казав: «Треба радіти сонечку!» Так і жили. Тільки кожну крихточку хліба дід ретельно збирав зі столу, аби, не дай боже, не пропала! «Кожна крихта може чиєсь життя врятувати!» — постійно повторював дідусь, проте його ніхто не слухав, бо не розуміли — як це? 

— Ой, та які ж ви королі, ви навіть не кролі! Ви — псячі воші! — волала сусідка Дарина кожного разу, коли «королівський» пес Таймир крав її кроля або курку.

Таймир був здоровенний і добрий, але курей полюбляв тягати саме сусідських. Він їх не дер і не жер. Просто тягав і приносив додому, до своїх. До курей! Клав до купи і сторожив. 

То був величезний пес — син німецької вівчарки і якогось рудого фокстер’єра. Гарний такий був пес — мав міцний кістяк, як у вівчарки, а хутро — густе, руде та кучеряве — фокстер’єрське, проте форма голови — теж, як у вівчарки. Тільки густезна скуйовджена руда борода іноді смішила тих, хто його бачив уперше. 

Розумний був пес. Сусіди лаялись на нього, а господарі його любили. Своїх курей не чіпав, і чужих не ображав — приносив до свого господарства. І чого було лаятись? Він же ж не з чужого двору крав! Він приносив тільки тих, хто під їхню хату гребтися приходив! Раз гребеться, значить — своя! А раз своя, то й нічого по вулиці вештатись — геть до купи, до своїх, у двір! Що не зрозуміло? Усі розуміли. Окрім сусідів.

Таймирові ніхто з родини Королів зауважень не робив. Він колись єдиний залишився живим з трьох новонароджених цуценят від Малишки — вишколеної прикордонної службової вівчарки, яка наприкінці служби частково втратила нюх, бо під час її чергування на кордоні якісь контрабандисти підсипали їй щось там отруйне, щоб вона не знайшла заборонені для транспортування речовини. Чи то так й було насправді, чи, можливо, були якісь інші на те причини, але Малишку до родини Миколи і Юстини привіз її господар прикордонник Сергій — давній Миколин товариш. Сказав: «Треба би було її присипити, бо вже не може служити як слід... Та в мене не підіймається рука. Не навчився за стільки років своїх собак присипляти... Знаєш, як їх убивають ветеринари? Нашатирний спирт у легені вколюють — і все! Жах! Я її змалечку викохав, вона розумна і вірна. Візьміть собі, буде й вам вірною!»

Микола с Юстиною узяли. Справді, вірна була Малишка. І розумна. Вона розуміла, що хазяїн її покидає, але прийняла його рішення гідно. Посумувала декілька днів і прижилася…

Господар навідувався до неї раз на рік, коли мав відпустку на кордоні і Малишка щоразу тулилася до нього, як до рідного — впізнавала здалеку, бігла на зустріч, як ні до кого іншого — кулею!

А Сергій у неї розпитував про її теперішнє життя. І вона все розповідала, бо говоримо ми не лише мовою, а й рухами, і поглядами, і усім єством своїм щось промовляємо. Головне вміти зчитувати таку інформацію. Сергій вмів. А Малишка вміла пояснювати. Декілька років продовжувалися такі зустрічі двох старих товаришів по службі на кордоні. Через деякий час це спілкування стало родинною легендою і найсвітлішим спогадом для кожного, хто його бачив. 

А коли в дім потрапляли якісь нові гості, які не знали про те, як Малишка контактувала із досвідченим прикордонником Сергієм, Микола починав згадувати:

— Ану, розкажи-но мені, люба, чи тобі тут добре? — питав Сергій. На що Малишка відповідала радісним підтанцьовуванням. А хвостом мотиляла так, що могла би збити з ніг будь-кого, якби в цей момент когось ним зачепила!

— Ага... Бачу, бачу — добре живеш, добре... — задоволено продовжував свою перевірку Сергій і усі свідки цього допиту з числа відповідаючих за настрій Малишки полегшено зітхнули, мов на іспиті. Але то ще не все!

— А тепер, будь ласка, покажи мені, де ти спиш? У тебе тут є власний будиночок? — продовжував опитування Сергій.

І Малишка вела його до своєї будки — пофарбованої, високої, з шиферним дахом, виганяла звідти курку — чого вона звичайно ніколи не робила за інших обставин. То вона перед Сергієм, певно, хотіла показати, що вона, Малишка, тут все-таки господарка, а не та руда товста курка! А та руда товста курка зазвичай могла там собі сидіти, скільки хотіла, та ще й нести яйця у Малишкиному сіні. А Малишка потім оті яйця обережно приносила у зубах, зразу перекладаючи їх Юстині в руку, щоб вони нікуди не покотилися, як то було колись на початку Малишкиної кар’єри з яйценосіння, коли вона клала їх на поріг... І хтось завжди на них мав наступити... А якщо бува Юстина чимось зайнята настільки, що не може одразу ж все покинути, щоб прийняти від Малишки свіже тепле куряче яйце, то Малишка могла довго-довго терпляче ходити за Юстиною, вичікуючи, коли вже хазяйка звільниться від справ на півхвилиночки, аби забрати те яйце. І то так смішно було спостерігати: іде Юстина із відром у руці, а за нею — Малишка із яйцем у зубах. 

Але за присутності свого колишнього господаря Сергія Малишка курку виставляла з будки геть! Ще не вистачало, щоб він подумав, що нею тут курка якась верховодить... 

— Ага, бачу, бачу! Добре... Молодець, дівчинка, хороша в тебе будка. І курці, бачу, також подобається. Ти її не ганяй, не ганяй — нехай знесеться! Яйце матимеш, — продовжував спілкуватися з колишньою прикордонницею Сергій. 

Малишка почула слово «яйце», чи, може, яке інше слово — хто її собачу душу зна? І винесла з будки яйце. Дає Сергію. Той дивується:

— О! Та у тебе вже є! Ти молодчина, молодчина! Налагодила процес. Ні, ні! Мені не давай! Неси Юстині, давай, давай, неси...

Малишка віднесла яйце, віддала Юстині. Юстина їй подякувала, почесавши слухняну вівчарку за вушком. 

— А нумо покажи мені, де твоя миска? З чого ти тут їсиш? Чи тебе тут годують? — розпитував далі Сергій свою вихованицю.

І Малишка приносила свою алюмінієву чистесеньку миску, з дзенькотом кидала її об землю і сідала біля неї. Сергій викладав туди гостинці. Він завжди приносив їй що-небудь смачненьке. Малишка вмить з’їдала частування і відносила миску на її законне місце. 

Зазвичай усі були задоволені цими Сергієвими візитами, але жартома хвилювалися, а може, й не жартома… Коли бува хтось випадково їй чи на лапу стане, бо ж вона завжди десь попід ногами крутилася — ніхто ж її на ланцюг не саджав, — чи то дверима хвоста прищемить, а вона від болю дзявкне, то одразу починав до неї підлабузнюватися і казати:

— Ой-йой, ну тепер дістанеться мені від твого Сергія, якщо ти йому розкажеш про це! Ой, як же ж добре, що ти ще не така розумна, аби уміти писати — бо ти б йому написала, та тоді б мені було не солодко! Ну, вибач-вибач! Ну то випадково, мила, я не хотів, не хотів… Ти хороша, хороша…

У селі тоді більше ні в кого вівчарок не було. А попід парканом час від часу до Малишки пролазили візитери… Ну, які візитери? Тільки ті, що могли туди пролізти, звичайно, які ж ще? Ну… Не дуже великі пси. Точніше сказати — зовсім не дуже великі. Ну і народжувалися цуценята від тих візитерів такі собі… Цікаві! 

Так ось в останню свою зиму Малишка ощенилася трьома цуценятами і померла. Що тільки Віктор не робив, аби виходити усіх трьох! І ночами не спав, і з піпетки вигодовував, і на собі вигрівав — все одно вижив лише один Таймир — рудий байстрюк від якогось фокстер’єра чи, може, когось, схожого на фокстер’єра або різеншнауцера. Бо надто вже з кошлатою бородою виріс пес з того цуценяти. 

Як відкрилися в нього очі, так він першим і побачив Віктора, який з ним і няньчився і бавився, і грів, і годував… А в перервах між доглядом за цуценям намагався читати якусь чергову книжку про півострів Таймир, і все повторював: «Таймир…. Таймир…», а маленький пес при цьому слові щоразу прокидався і починав вовтузитися. Тому і стали його усі кликати Таймиром, раз він на це «ім’я» відгукувався змалечку. 

— І чого це ви раптом пса півостровом обізвали? — дивувалися сусіди.

— Півострів — і півострів… У всіх півострів, а у нас буде рудий пес! — відповідав Віктор, продовжуючи печалитися за Малишкою. 

Усі сумували за Малишкою і раділи, що залишився від неї хоч один Таймир.

А той від Віктора і не відходив і нічиє слово, окрім Вікторового, не сприймав за вартісне його Таймирової уваги. Хоч ти вбийся! Юстина могла галасувати хоч півдня, Таймир навіть не поворухнеться, поки Віктор єдиним поглядом не дасть зрозуміти, що можна би було Таймиру і перелягти кудись у інше місце, а не лежати тут на проході, заважаючи матері туди-сюди із посудом носитися до столу і назад. 

Здоровенний, бородатий, рудий кошлатий пес виявився дивовижною нянькою — доброю і надійною! Ніхто не знав, що таке буває… Таймир вже був великим псом, коли народилася маленька Люся. Вона сприймала його, як дворову забавку: тягала за вуха, смикала за бороду, занурюючи свої чіпкі рученята у його руду кошлатість…

А у дітей же ж хватка міцна! Саме дитинча ніжне і таке нестійке, що й штовхати не потрібно — без поштовху впаде. А як ото вчепиться у щось — не відірвеш! Таймир коли бачив, як оте мале нове господарське дитинча знову виносять надвір гуляти, спочатку радів, а потім став ховатися і вити, коли Люся його кликала чи знаходила… Вив, але терпів! І жодного разу не образив і не налякав. Лише потихеньку, потихесеньку став намагатися вислизнути із міцних дитячих обіймів… 

Так ось, саме у цей момент розпочалося становлення на ніжки маленької Люсі. Бо ж завдяки Таймиру вона розпочала свій життєвий шлях — почала ходити! А він, жалібно підвиваючи від болю, задкував, аби якось тихо вислизнути і сховатися десь подалі… Він задкував, а Люся не відпускала і не відпускала… І таки досягла свого… Піднялася на ноги і зробила свій перший крок! А потім — ще один! І таким чином навчилася ходити. Так вони по двору удвох годинами і вовтузилися, чимчикуючи одне за одним. 

Сумний ходив Таймир, поки Люся від нього не відірвалася і не побігла самотужки! Тому й зрадів більше за інших, коли дитинча пішло самостійно і нарешті відчепилося від його кошлатого хутра! Він так насолоджувався свободою від рученят Люсі, що не тільки перестав ховатися відразу, коли її бачив, а, навпаки, підбігав і радісно тицявся своєю бородатою фокстер’єрською мордою до її долоней, мовляв, на, бери, дери — дозволяю! А Люся вже не дерла, бо ж — упевнено стояла на ніжках, завдяки його, Таймировій терплячій довготривалій витримці і доброті його собачій, відданій, але розумній! Бо не сидів же ж на місці, а таки намагався вислизнути! От і вийшла з цього ціла історія дитячого зростання.
Потім, через два роки, все те ж саме повторилося зі зростанням і становленням Павлика, так що Таймир вже випестував двох повноцінних пішоходів. 
 

Нарешті прийшов час — Віктор попрощався з ріднею і Таймиром та поїхав із дому. Молодість дає людині чи то сили, чи якусь легковажність, чи рішучість… А швидше за все — надію! Ми молодими сподіваємось, що хтось нам допоможе чи не допоможе, а ми все одно проб’ємося вгору — до мрії, до успіху, до визнання, до щастя, до кохання! І скільки б ти не заробив грошей, яких би висот у житті не досяг, найгірше йдуть справи з коханням, бо його неможливо купити, за нього потрібно постійно боротись, іноді з останніх сил. 

Ніби за усе інше боротися не потрібно… «За все на світі потрібно боротись», — думав Віктор. Єдине, що нам дається одразу і назавжди, незважаючи ні на що — це материна любов. Та і те… теж далеко не усім! 

Вікторові завжди здавалося, що мати його не любить так, як вона любить його молодших брата з сестрою… Він дванадцятирічним іще тулився до неї, а вона, завжди заклопотана меншими дітьми, могла його відштовхнути:

— А ти чого? Ти ж вже у мене великий! Йди краще допоможи батькові по господарству, — казала втомлена працею мати.

І він йшов допомагати, сподіваючись, що потім вона його приголубить… Але вона не встигала, бо на руках було немовля, а за сукню міцно трималася сестричка Люся і ревниво відштовхувала від своєї любої матусі ще одного з братів… З меншим Павлом вона нічого не могла зробити… Як на нього вплинеш, коли матуся його з рук не відпускає? А цього Вітьку Люся відганяла як не поштовхом, то галасом, підіймаючи гвалт. І тоді мама зазвичай втручалася у ці дитячі розбірки:

— Вікторчику, ти вже величкий хлопчик, не дратуй її! Бачиш — кричить, Павлика розбудила… 

І Вікторчик від такого відношення до себе ріс похмурим і тихим хлопчиком. Навчився читати і сидів десь тихо у кутку, занурившись у інші світи. Йому хотілося бути морським вовком — капітаном судна, таким, який зображений у романі Джека Лондона! Чи повелителем стихій — богом Зевсом, чи чарівником — всемогутнім і справедливим! Головне — справедливим! 

Книжки йому приносив батько. Батько бачив, що Віктору несолодко вдома, бо він і сам був старшим із сімох дітей у своєї матері… Йому теж випало нелегке дитинство, тому він добре розумів Віктора. Але батько завжди говорив синові:

— Не переймайся. То не біда, коли так. Гірше тим, у кого взагалі немає матері чи тим, хто не має де жити… У нас усе добре! Читай, рости, вчися і ти побачиш — життя налагодиться! От побачиш, що ти ще будеш найкращим і все у тебе буде добре, синку. Все буде добре.

«Все буде добре… Все буде добре…» — з цими словами Віктор Король тепер і жив. З ними прокидався, з ними вставав з ліжка, з ними йшов робити усі свої справи, а потім з ними ж засинав. Так і жив, і вірив, що все мусить бути добре.

— Важко вибитись в люди, коли ти з простої родини… — так говорила мати і часто повторювала ці слова. — Ти, головне, синку, зароби на кусок хліба собі і своїй родині. Того буде достатньо. Краще би було вивчитися і заробляти головою, а не руками. Бо руки втомлюються швидко, а голова…

— А голова хіба не втомлюється, мамо? Що ви таке кажете? Голова ще швидше втомиться!

— Ні… Коли вивчишся, будеш розумний, матимеш змогу заробляти головою, зрозумієш — як це, тоді й взагалі не втомлюватимешся! От побачиш. Мусиш спробувати, аби зрозуміти.

— Та звідкіля ви це можете знати, мамо, коли ви самі усе життя тільки у полі й працювали? — здивовано питав Віктор у своєї матері.

— А я не все життя працювала в полі…

— Так, Вікторчику, мама не все життя працювала у полі, — підтвердив її слова слухаючий їхню розмову Вікторів батько. — Мама твоя колись працювала бухгалтеркою… Та то давня історія… Дуже давня. 

— Навіщо ти йому розповів? — раптом спитала мати в чоловіка. Той змовчав. А Віктор здивовано подивився на маму та й вимовив:

— А чому це мені не можна розповідати? Чи то в тому є щось таємниче? Чи, може, якесь злочинне? 
Мати лише похнюпилася і відійшла не стільки у справах, скільки — подалі від розмови. А батько розповів:

— Мати твоя, синку, колись була бухгалтеркою на великому заводі. Вона була чесною, нічого не крала, ти не думай! У неї із сейфа хтось поцупив велику суму грошей…

— Я по цей день не знаю, хто їх міг узяти… — крізь сльози, притискаючи праву руку до грудей, навіть, не промовила, а прошепотіла мати, повернувшись назад до розмови. — Я усі ці роки подумки перебираю усіх, хто міг би узяти… І не можу ніяк збагнути, куди ж вони могли тоді подітися — оті кляті гроші, що згубили мені ціле життя! Ціле життя мені згубили!

— Ну, ціле життя не згубили, не говори… Але п’ять років тобі довелося за них відсидіти. Ні за що, безневинно … — відкрив батько синові давню таємницю.
Сімнадцятирічний Віктор не повірив:

— Та як же ж так? Як можна відсидіти у тюрмі, коли за тобою немає ніякої вини? А адвокат що казав, мамо?

— Та що він міг казати? То таки був якийсь ніякий адвокат… Він не вірив, що я не брала ті гроші… Не вірив, розумієш? І усі свідчення були проти мене, і відповідальність була на мені, і ключ від сейфа в мене був… Такі-то справи… 

— Ну і ви мені після цього усього кажете, аби я йшов головою працювати?

— Так, синку, — підтвердив материні слова батько, — треба чогось добиватися… Аби тобі потім було легше. 

Як же ж то буде легше — Віктор не знав. Але захотілося йому за свою маму заступитися. Хоч це вже було й неможливо зробити… Бо не можемо ми ні за кого заступатися у минулому часі… Пройшло все! Чим тут можна допомогти? Але він подумав чомусь, що якби в матері тоді був якийсь хороший адвокат, то вона б не відповідала за чийсь злочин своїми п’ятьма роками вільного життя! Ось якби він їй повірив, вислухав її детальну розповідь, обміркував би усі обставини — хто знає, може би і вдалося її виправдати? Це велика справа — мати гарного адвоката.

З того часу став Віктор мріяти про диплом правознавця. Добре бути адвокатом, але напевно, ще краще стати справедливим суддею! Тоді можна по-справжньому людям допомагати і оберігати безневинних від тюрми. Тільки чого він таким чином зможе добитися у житті, цікаво? Хіба може чогось добитися той, хто женеться за справедливістю? Це питання мучило Віктора і він знайшов у собі відповідь: не бути категоричним ні у чому! Зможе він чогось добитися, чи не зможе — час покаже! Але він таки вирішив спробувати. Мати благословляє, батько радить її послухати, то що йому тут робити далі, після закінчення школи? Звичайно, що він серйозно готуватиметься і поїде до Харкова вступати до університету. 

Мати дала пиріжків на дорогу, батько — якихось грошей і він поїхав, наповнений надією на краще життя для усієї родини.