Глава 2

Глава 2 

Кінець 1990-х, початок 2000-х років — Дідусь та його онуки — Смерть дідуся — Мрійлива Марічка — Міліціонер Микола — Марічка покидає село

— Прокидайтеся, діточки! Уставайте снідати! — кликав щоранку старий дідусь. 

Діти прокидалися, трохи якось вмивалися студеною водою і йшли до столу. А там токан — каша кукурудзяна. Ганна з Васильком їдять, а Марічка, хоч і зголодніла, та якось не любила тієї каші ніколи. Бог її душу знає — чому саме. 

— Я не віддам їх нікуди! — твердо стояв на своєму старий Кришарук, коли після Гафійчиної смерті до зсиротілих його онуків прийшли службовці з органів дитячої опіки. 

Дідусь підписав усі необхідні папери і службовці пішли. Діти раділа, що їх не забрали до сиротинця! Танцювали по хаті від щастя, обіймалися!

Ганнуся із Васильком любили дідуся, а Марічка… Марічка якогось разу погодилася піти жити до далеких родичів, які її за цукерку вмовили, аби лише йшла до них. Бо дідусь мусив тоді разом з дитиною віддати одну з корів! Родичам дуже вже хотілося корови, а дитя… А що дитя? Свої ростуть, то й чуже виросте! 

Але чуже дитя їм не допомагало по господарству! Марічка до роботи не звикла… То вдома у дідуся її й так любили, бо вона їхня була. А ось чужі люди почали Марічку виховувати, а це їй вже ой як не подобалося! Якось вона своїй тітці щось таке наговорила, що та Марічку вдарила по обличчю! Марічка не стерпіла — перебила тарілок з десяток і вже хотіла тікати назад до дідуся, але дядько її схопив та й запроторив до комори.

Просиділа Марічка у тій коморі невідомо скільки. Але більше тижня точно! У школі знову подумали, що вона мрійливо розгулює по лісах. Перші декілька днів так гадали, а потів все-таки прийшли її провідати зі школи… Ну а Марічка з комори почула, що про неї розпитують, а її господарі відповідають, що не знають, де вона. Якби за якихось інших обставин, то вона б і не зізналася, де вона є — дуже їй потрібна буда ота школа, вік би туди не ходила! Але зараз було необхідно якось із тієї комори вибиратись… І вона здійняла гвалт:

— Я тут! Тут я! То я — Марічка!!! Я тут у коморі! Мене закрили і не випускають! Заберіть мене звідси! Я хочу до дідуся! Назад хочу! До дідуся!!!

Витягли побліднілу Марічку, немиту й нечесану, з тієї комори. Привели назад до дідуся. Дідусь із Ганною посміялися з бідової дівки, подумали, що, може, хоч тепер вона стане трішки інакшою, адже ковтнула горя від чужих майже людей, то, може, нарешті, цінуватиме своїх? Сходив дідусь за своєю коровою, повернув її назад до хліва. Марічку довго мили у кориті… Бо набралася вошей чи в тій коморі, чи в тих людей, у яких мешкала… Бог її знає! Але ледве вони встигли її відмити, як вона знову стала такою ж самою, якою і була завжди — противною і мрійливою та байдужою до піклування з боку сестри та дідуся. 

Роботи в селі не було ніякої. Дідусь продавав корів задешево, аби лише якось прогодувати та одягти дітей. Ганна навчилася плести пацьорки — як вона їх називала. То були намиста з бісеру. Жінки іноді давали за таку прикрасу піввідра картоплі — і невеличка родина мала, що їсти. Хоч і своє поле було, та картоплі не завжди вистачало на цілу зиму, якщо врожаї випадали не дуже хороші. 

Але якогось дня не стало і старого дідуся. Дівчатка вже попідростали, проте прогодувати малого Василька були не в змозі, тож забрала його до себе бездітна жіночка. Йому пощастило із нею! Вона ніколи не ображала сироту, навіть тоді, коли народила свого синочка, бо вважала, що то завдяки Василькові бог і їй подарував дитину. 

Ганна жила собі тихо, плакала за дідусем, сумувала за ним, любила сестру. А Марічка сказала:

— Все! Я більше тут не можу залишатись!

— Та куди ж ти підеш, сестро? — питала у неї здивована Ганна.

— Куди-небудь! Байдуже! Тільки би не залишатися тут! Бо тут неможливо... Йду!

Хто знає, звідкіля в нас береться оте, ким ми себе уявляємо? Дві сестри, а такі геть різні, що й не віриться — як таке може бути? Але воно було. Одна була собою — нічого зайвого, нічого надуманого, марного, несправжнього. Усе, як є. А інша шукала себе такою, якою бачила тільки уві сні — королівною і ніяк не менше! Королівною! Справжньою! І щоб усі нею захоплювались, яка вона вправна, гарна, як пристрастно її любить король! О! Ще й король же ж! мусить бути король! А спробуй купити любов короля? Чим його візьмеш? Красою своєю — Марічка у собі була упевнена. Їй би тільки дібратися туди, де вони є — оті королі!

Та яка там з неї може бути королівна, коли повний хлів корів? Та поле, та дрова, та піч із коритом…

Цікаво, де вона таких мрій понабиралася? Хтось би сказав, мовляв, книжок дівці не давать! Але вона книжку зроду в руках не тримала! Тому немає цьому пояснення. Щось їй мало наснитись, та й годі. 

З ранку до ночі стала вона тільки про те й думати, як би їй кудись поїхати звідси якнайдалі.

А ранки у горах дивовижні! Низько-низько вистеляється туман, а далі повільно підіймається вище і вище… А потім довго висне хмаринкою, обіймаючи якусь улюблену гору. І щоранку — іншу. 
І як же ж можна не любити цієї землі? Хіба десь інде живуть ще якісь люди? Та живуть, напевно… Звичайно, що живуть, але Ганнуся про них нічого не знала. Вона любила своє село, ці свої гори і свою домівку. Щоразу, як Марічка розпочинала скиглити про те, що більше вона залишатися тут не в змозі, про свої мрії звідси поїхати кудись якнайдалі, про сусідські заздрощі та ненависть до неї, Марічки, — Ганна слухала, розуміла, що сестрі дуже важко, але дивувалася: бо свого життя вона без рідної домівки і цієї гори, під якою вони жили, вона не уявляла! 

— Та куди ж ти поїдеш, дівко божа? Кому ти там потрібна? — розпитувала вечорами Ганна свою вередливу молодшу сестру.

— А тут я кому потрібна? — з розпачем перепитувала Марічка.

— Мені! Мені ти потрібна! Невже ти не розумієш?

— Ой… Я тебе прошу! Навіщо я тобі? Що тобі з мене, який хосен, яка користь?

— Та чому ж мусить бути якась користь? Не мусить бути жодної користі. Ми з тобов сестри! Ми маємо бути разом.

— Нащо разом? Я тут не хочу залишатися… Я поїду звідси.

— Поїдеш, поїдеш… Спи вже… — Ганна заспокоювала Марічку, як лише могла. 

Марічка була меншою, тому потребувала підтримки. Усі потребують підтримки, Ганнуся це розуміла. Їй добре, Ганні, бо вона любить своє село, свої гори і рідний дім. Вона приходила до дідуся на кладовище і довго-довго розповідала йому, яка нещаслива їхня Марічка, як вона переймається через нелюбов свою до цього села, у якому їй довелося народитися. Ганна дуже хотіла їй якось допомогти, хоч чим-небудь — нагодувати солоденьким, чи подарувати якесь намисто, чи пригорнути до себе — тілько б її хоч трішечки заспокоїти. 

Про те, що Марічка, й справді, може колись покинути свій дім, Ганна навіть думати боялася! І не уявляла, що таке, взагалі, можливе… Куди? Все налагодиться з часом, Марічка заспокоїться і все буде добре. Ганна буде поряд і вони все переживуть разом!

З цими роздумами щоразу Ганна поверталася з кладовища, з ними ж увечері й засинала. А прокидалася щоранку щасливою, бо немає зранку втоми ані від роботи щоденної важкої безперервної, ані важких роздумів про Марічку! Раділа, що прокинулася у своїй хаті і знову починається новий день! А може якось так бог дасть, що все обійдеться, що будуть борошно й дрова і спече у печі Ганна величезну хлібину і вони матимуть, що їсти? Хто знає… 

Час від часу до них навідувався місцевий дільничий міліціонер Микола — подивитися, чи все добре у сестер, чи не потребують від когось захисту, чи не ображає їх ніхто… І щоразу Марічка починала коло нього гірко плакати, мовляв, неможливо їй вже більше тут залишатися! Ніхто не ображає, але вона більше не витримує:

— Допоможіть мені, будь ласка! Я не хочу тут жити! Не хочу! Не хочу! 

Микола слухав її, уважно зазираючи у очі. Він бачив, що ці розмови не на жарт засмучують працьовиту і тиху Ганну. 

— Треба з цим щось робити... — якогось дня Микола вирішив, що варто вже поговорити на цю тему і з Ганною. — Скільки вона ще буде ревіти? Реве та реве… Давай я її скерую до своєї знайомої тітки. Нехай там поживе, почне за тобою сумувати, я буду до неї навідуватись час від часу і коли вона знову почне ревіти — а вона почне неодмінно, бо вона така є ревлива — тоді привезу її назад і вона, нарешті, заспокоїться. Нехай собі трішки поживе окремо! Не бійся, я її поверну! Вона ж і тобі уже усі нерви поїла тим своїм скигленням….

Ганна слухала його і дещо здивовано мовчала. Бо не розуміла, як можна Миколі пояснити, що Марічка реве йому одному! Не їй, не Ганні, і не сусідам… А саме йому! 

А Марічка тому й ревіла не кому-небудь, що не була така дурна, якою здавалася… Вона бачила, що Ганні й сусідам, як і усім іншим, ревіти — то лише марно витрачати сили й сльози! А сліз шкода витрачати марно. Сльози треба берегти на майбутнє…. Ще не раз прийдеться щось від когось випрошувати. В Марічки були великі плани на життя і першим у списку запланованих об’єктів її уваги з цього приводу був Микола: саме він повинен був допомогти їй першим. 

І він їй допоміг — відвіз у далеке місто, аж у самий Ужгород! Там усе було не так, як у них в селі! Але виявилось, що й не так, як Марічка собі уявляла. Зовсім не так.