Глава 47/1

Свят

Як я добрався до офісу, для мене залишається загадкою. І найменше хвилює відповідь. Все, що мною зараз керує — це жага помсти, бажання якщо не вбити, то покалічити і, тільки коли я буду спокійний, знайти ту, якій я боюся зараз зробити боляче...

— Аа-а!!! Свя... Свят-тослав, що, що з вами сталося? — відскочила до стіни Яніна, втупившись на мою закривавлену руку.

— Убив твою подружку, — йду на неї, вихоплюючи зі столу перший-ліпший аркуш паперу, і шпурляю в обличчя. — Швидко пиши заяву і вали звідси, щоб я тебе більше не бачив. У тебе рівно три хвилини, в іншому випадку, викину як є. — Біля дверей до свого кабінету, додаю, поки згадав: — Рекомендацій нормальних не чекай, погань, — і під завивання щойно звільненої секретарки входжу до себе.

Кров досі капає. Дiдько. Всю машину заляпав і тут, куди не сунусь, всюди залишаю сліди. Згадав про шарф, який якось забув у шафі, і він залишився валятися на полиці. Перев'язую руку вже як виходить, аби тільки не капало більше на підлогу. Болю не відчуваю в місці рани. І просто втрачаю розум від роз'їдаючого внутрішнього болю.

Сам не помічаю, як відкриваю віскі і ллю, ллю, наповнюючи стакан по самі вінця. Перший йде як у прірву, не відчуваю навіть смаку. Піднімаю наступний і...

— Трясця твоїй матері!!! — залітає Гліб, задихаючись, як після пробіжки навколо стадіону. Витріщається то на мене, то на підлогу, видаючи обривки з матірних фраз, — В голові не вкладається! Ми не бачилися три години і за цей час, — вихоплює він у мене з рук склянку, осушуючи залпом. І продовжує далі: — За цей час ти встиг уже кудись влипнути. На вулиці зустрів Яніну в сльозах. Від неї дізнаюся, що ти її вигнав і весь утопаєш в крові.

— Не весь, тільки рука, — уточнюю, а то зараз мені до того ж пробиту голову приплюсують.

— Та хоч нога, — зривається спокійний Гліб, побачивши мій відчужений після віскі погляд. — Нормально поясни, що сталося. Тебе батько ще не бачив?

Тьху ти. Зовсім забув про нього. Підлітаю до дверей і провертаю замок.

— Як би тобі пояснити так, щоб швидко, — звертаюся до застиглого поруч друга. — Сталося те, про що ти мене попереджав. Ти — розумний, а я — дебіл. Усе.

— Хм-м... Христя або Аня — пов'язане з ними, я зрозумів, — кмітливість у нього не відняти, — До чого тут Яніна? І де ти отримав рану?

Мені взагалі зараз не хочеться заново перемотувати болючі кадри. Але я розумію, що наодинці з собою скоріше зійду з розуму, ніж з майстром моралей. Через силу починаю витягувати з себе подробиці, трохи знижуючи внутрішнє напруження ходінням взад і вперед по периметру кабінету.

— … Аня з сестрою поїхали, так само несподівано, як і з'явилися там, — дістався я до місця, коли маленька дала мені під дих своєю недовірою, але це був не останній удар. — У поплутаних думках ще не до кінця усвідомивши, як все сталося, дуже швидко нанизавши одне за інше, я повернувся додому. Ну якось не вірилося мені в детектива. В стеження від офісу теж вірив насилу. Христя. Так, я зрозумів, що у мене є до неї питання, але вона з двору раптом зникла.

— Куди? Втекла? — перебив мене Гліб, нервово постукуючи пальцями по столу.

— Так, — підтверджую кивком. — В сенсі, в будинок. Смикнув двері — замкнено. Що за хрінь, подумав я. І в ту ж секунду телефон маякнув повідомленням:

«А це був мій тобі прощальний подарунок, Зай. Бажаю щастя".

Саме це і була остання жирна крапля. Від злості розбив кулаком вікно, зупиняючи себе, щоб не вибити двері. Ні. Метод фізичної розправи для жінок не мій варіант, хоча потрап вона мені тоді, ручатися не міг ні за що. Сам розумієш, що інфу отримав від Яніни. І на твоє перше питання, вважай, що я відповів.

Зараз, поки все переказував Глібу, приступ гніву поступово затих. І навіть думки про помсту відійшли на задній план. З цим я і пізніше розберуся. Хвилювало більше інше...

— Сталося те, про що я вас і попереджав, — простягнув Гліб, наливаючи залишки пляшки, — Все це ваше, завів коханку, набридла — кинув. Рано чи пізно ти міг нарватися на ту, якій прощальної подачки мало. Леву просто пощастило, що його остання пасія перейшла в статус коханої дівчини. Вже вона б йому точно нічого не пробачила. Ну це я так, на майбутнє, — осікся він під моїм поглядом, що не передвіщав нічого доброго. — І що ти збираєшся робити далі? Аня ж стала для тебе зовсім іншою.

— Аня не стала іншою... Вона стала частиною мене, — прикриваю очі, згадуючи карамельний вир її очей, таку теплу, відкриту посмішку, ванільний аромат волосся і те відчуття дива, коли вона зі мною поруч. — Мені потрібен час до завтра, подумати. Зараз я не готовий поки відпустити її, але і повернути, поки в мене не вірить, сенсу особливого не бачу.

В душі мене розриває від розуміння того, що дівчина, яку я кохаю, готова з легкістю кинути. Повірити малознайомій стерві. І в будь-який момент, замість бажання розібратися — послати, втікаючи без оглядки.

Навіщо? Для чого повертати?

Сам себе намагаюся переконати залишити все як є. Але бісова залежність мене тягне до неї, руйнуючи будь-які межі захисної логіки.