Глава 32

Аня

«Свят, я ще не виїхала нікуди, тільки збираюся. Напишу, коли буду на місці ».

Прикріплюю смайлик з поцілунком, хоч трохи заспокоїти мого ревнивця. Щодо перевірки він не жартував.

Вчора я навіть спочатку пошкодувала, що взагалі заїкнулася про Леонардо. Ну, я ж вирішила — більше ніяких таємниць. Досить з мене і минулих смикань. Параноїком бути мені зовсім тоді не сподобалося.

Свят, як не намагався продовжувати поводитися невимушено, напруга його не покидала. Довго не випускав з машини, притискаючи до себе. І поцілунки відчувалися різкіше і більш вимогливими. Так, немов, хотів поставити на мені мітку — власність Свята.

Продовжуючи одягатися, дістала з полиці в шафі блузку з високим коміром. Іншого варіанту придумати не змогла. Адже мітку мій принц все ж таки поставив! Подумати навіть не могла, що приємний довгий поцілунок в шию, вранці перетвориться в фіолетовий слід від засосу. Ось воно як, постривай, доберуся і я до твоєї шиї...

При думці про те, як я помщуся, зупинилася на хвилинку із закритими очима, згадуючи причину своїх хвилювань. Нехай я раніше такого не робила, але у мене ж є вчитель, а я звикла вчитися на відмінно. Якщо і буває солодка помста, то це стане точно про мене. Ось тільки як мені прожити без нього цілих три дні, якщо я вже сумую, і чекаю, дуже-дуже чекаю свого улюбленого ревнивця.

Вилетіла з гуртожитку і понеслась на зупинку. Тільки б не спізнитися, геній мене з'їсть. Цілком, звичайно, не проковтне, але мозок вже точно погризе з неминучою лекцією на тему пунктуальності. Автобус наді мною зглянувся і швидко під'їхав. І я, сяк-так протискуючись разом з сумкою і складеним переносним мольбертом, прилаштувалася в самому кінці під вікном.

Продовжуючи витати разом зі Святом в хмарах, все думала про те, що пошкодувала я про свої слова, але тільки спочатку. А далі... всередині мене піднялася неймовірна радість.

Він ревнує. Хвилюється. Піклується.

Мені ж до сих пір не віриться, що така як я може серйозно цікавити Свята. І я все чіпляюся і чіпляюся за кожну нову ниточку, в пошуках особистих доказів. Адже, крім вчинків, я не чую від нього тих головних слів, про які так сильно мрію...

На місце встигла хвилина в хвилину. Леонардо, ясна річ, там вже розклався і почав накидати кордони горизонту.

— Анна, якщо буде потрібно моя порада, я знайду тобі трохи часу, — підкинув щедру пропозицію сам геній, безвідривно чаклуючи над своїм полотном.

— Угу, домовилися, — бездумно пробурмотіла я, не вбачаючи нічого поганого в цьому. Нехай він і зануда, але мені ж так пощастило бути саме з ним в парі.

Відразу кидатися до полотна не стала. Майданчик розташовувався на узвишші, переходячи в крутий спуск біля підніжжя лісу. Аж дух захоплювало, дивлячись на живу велич духу Природи. Замилувалася видом, що відкривався, на верхівки сосен, розмаїттям фарб трави на галявинах і безкрайнім покривалом небесної гладі. Спів птахів так і манив спочатку доторкнутися хоч трохи до свого майбутнього творіння.

— Я відійду ненадовго, — попередила Леонардо, він так і не зрозумів навіщо, і продовжив монотонно промальовувати за планом.

Спустилася вниз, пробіглася по травичці, у кромки лісу вдихнула глибше насичений сосновий аромат. Навіть шишку знайшла. Вглиб просунутися не наважилася. А раптом тут поруч дикі звірі? Сидять і чекають свою здобич. Так собі перспектива... Стало страшно, і я повернулася назад.

Зловила здивований погляд Леонардо, ніби як: «Годі страждати фігньою — приступай краще до роботи».

І так до вечора цілком терпимо час пронісся під бурчання зосередженого генія. Пірнула з головою в полотно і фарби, виринаючи лише для листування і дзвінків принца, котрий, як і обіцяв, не забував про мене, маленької перерви на перекус і перебіжок в зарості чагарників для природних потреб.

Свят підтримував мене і вселяв віру, що все вийде. Разом з тим, не стримувався від слизьких натяків в бік генія. Я вже майже не реагувала на жарти про патлатого і попередження, щоб не приймала допомогу і творила, як відчуваю. Можна подумати, я йому взялася б вказувати з ким і як працювати.

У другий день геній різко розговорився...

— У тебе занадто розмиті межі, сонце розпливлося, зелень блякла. Анна, кисть потрібно тримати з більшим нахилом!

Як спеціально чіплявся і тикав моїм носом в неточності, які я навмисно створювала, тому як побачила все в такому світлі. Невже і справді виходить нісенітниця?

— Дякую, Лео. Зараз підправлю, — акуратно намагаюся виправити, але в точності слідувати його порадам не можу, шкода втручатися, інтуїція мені підказувала — це зіпсує вигляд.

— Анна, ти не знайома з елементарними основами пейзажу, — і понеслась лекція на годину тужливим голосом генія, в кінці якої я ледь не заснула під мольбертом.

Згадала про Лерку і відправила їй фото наполовину оформленої картини. У відповідь отримала захоплений відгук, подрузі сподобалося. Але генію, напевно, видніше, він же такий розумний.

В кінці дня основна частина роботи була закінчена і я, дивлячись на свою картину, і картину Леонардо, губилася у виборі, чия мені більше подобається. Ось тільки мій партнер на виїзді був зовсім іншої думки.

— Ні-ні, все неправильно, тіні зливаються, — навис поруч з моєю роботою, прокручуючи пензлик в руках.

— Тоді що мені потрібно ще змінити? — ну чого він хоче, взагалі вже зрозуміти не могла.

— Зараз допоможу тобі, користуйся, поки я поруч, — обіцянка виглядала не такою страшною, як те, що було за цим.

Зачерпнувши пензлем фарби, він почав мазати по моїй роботі, абсолютно не потрапляючи в тон. Та так швидко, що протягом п'яти хвилин моя робота стала невпізнанною і... зіпсованою.