Глава 2/1

Аня

Вийшла з гуртожитку заздалегідь, щоб не спізнитися. Ну як вийшла… швидше виповзла, хапаючись, то за перила, то за стіни до самого виходу. Сусідка по кімнаті заховала мої балетки, щоб я, з її слів, не ганьбилася. І нагородила своїми чорними туфлями «для святкових випадків». Розмір взуття у нас з Тонею один, а ось здатність пересуватися на підборах різна. Згадувалася вчорашня зла принцеса, так в неї взагалі в два рази вище шпильки були, а вона ніби в пантофлях рухалася по алеї. 

На честь вдалого поповнення бюджету викликала таксі. Ризикувати чужими туфлями не хотілося. Ще одна причина ховалася в сукні, яку мені подарувала Лера. Срібляста суконька доходила до середини стегна, при цьому повністю облягаючи і підкреслюючи те, що мені взагалі соромно показувати. Я жахливо соромилася пересуватися в такому вигляді по місту і їхати у товкотнечі метро. І тому, згнітивши серце, відрахувала гроші на дорогу туди і назад. 

Водій таксі присвиснув, заводячи машину, коли я прилаштувалася на задньому сидінні. Ну все! Так і знала, що Тонька нафарбувала мене, наче жінку легкої поведінки. Те, що сама вона ще яскравіше наносить макіяж, не настільки важливо. Тоня легко зможе постояти за себе у випадку чого.

Дістала дзеркальце з торбинки, насилу впізнаючи свої надто великі очі, в обрамленні густо нафарбованих вій та ще й підведених по всій довжині чорною підводкою. Потерла щоки, намагаючись хоч трішки стерти фарби рум’ян, в результаті вони стали ще червоніші. Ось, вже ходяча палітра. Залишається сподіватися, що в клубі буде півтемрява і мій бойовий окрас ніхто не помітить.

Розрахувалась з таксистом і, ступаючи поволі, щоб не впасти перед самим входом, увійшла всередину.

Після вулиці музика оглушила ударним ритмом. Очі не відразу звикли до мерехтливого червоного світла зі спалахами вогнів з боків від сцени. І я в розгубленості зупинилася посеред проходу, озираючись на всі боки. Чим ближче до основного залу, тим голосніше лунала музика. Столиків хоч греблю гати, куди ж мені йти?

Не просуваючись вперед, тут хоч щось можна ще почути, дістала телефон. Слухаючи гудки, повернулася в бік дверей, спостерігаючи за компанією молоді, що входили. Вони, перекрикуючи один одного і заливаючись від сміху, понеслися далі у напрямку сцени. Слідом за ними зайшов чоловік близько тридцяти років.

Капец!

Це все, про що я встигла подумати, прикриваючи обличчя сумкою, а потім і зовсім зібралася йти в зал. Нерішучість, як рукою зняло. Там розберуся, який мені потрібен столик.

Аби тут не залишатися!

Нічого такого, здавалося б, увійшов чоловік — ну й добре. Але це ж той самий крижаний принц з алеї!

Менше за все мені хочеться зустрічатися з ним і його злою принцесою. Сьогодні костюм на ньому замінили джинси з сорочкою. В руках чоловік тримав букет квітів і щільний пакет. Треба ж, як любить своє стерво, підготувався ...

— Вибач, що відразу не почула дзвінок, такий шум у залі! — на моє полегшення з’явилася Лера.

Подруга вбралася в ексклюзивну сукню. Думала вона жартує, що прийде в такому вигляді, але ні. І справа зовсім не в бренді з останньої колекції, а в тому, що Лерка заляпала його різнокольоровими акриловими фарбами, а потім ще й провела спеціальним металевим пензликом. І вуаля! Неповторний образ створено. Подругу тягне на божевільні образи і я кожен раз дивуюся тому, що в результаті виглядає дуже навіть гарно.

Простягнула їй подарунок і обняла, повторюючи привітання, яке вже озвучила телефоном.

— Лер, пам'ятаєш вчора...

— Потім, Аня, — зупинила вона мою спробу показати їй на застиглого неподалік щедрого покупця уламків. — Спочатку я хочу познайомити тебе зі своїм старшим братом!

А я і не помітила, як той самий крижаний принц виявився поруч з нами.

— Святослав, брат найдивнішої і чокнутої дівчини з помаранчевими мотузками замість волосся, — він сам представився, разом з тим натякаючи на дреди Лерки, що стирчать в різні боки.

Потім перевів погляд на мене, а я замість того, щоб представитися, від розгубленості видала:

— Так ось чому мені здалися знайомими ваші очі...

Дві пари схожих сіро-блакитних очей втупилися на мене в подиві. Але більш детально пояснювати не хотілося при ньому. І, судячи з усього, Святослав мене взагалі не впізнав. Що, в тім-то й не дивно. На таких непримітних мишок, як я, подібні красені не розсіюють свою дорогоцінну увагу.

Лера врятувала з незручного становища, перервавши тривалу паузу.

— Це моя найкраща подруга Аня. Ми разом вчимося в академії, — представила братові. — Ходімо до столу, а то нас вже гості зачекалися.