19.

Коул. 
Стою у коридорі, серце все ще калатає після сварки. Я намагаюся заспокоїти дихання, але всередині все кипить. Блейр. Її сльози, її розгублений погляд — усе це мало б приносити задоволення. А замість цього дратує. Я ненавиджу її. Кожну секунду, кожну сльозу, кожне «я кохаю тебе», яке вона шепоче ночами. Вона — причина всього. Причина, чому Емілі сидить у цьому візку.

Я повертаюся в кімнату Емілі. Вона сидить, дивиться на мене тими самими очима, в яких колись тонув увесь мій світ. Я підходжу ближче, сідаю навпроти.

— Вибач, — кажу тихо. — Я не мав так зриватися на неї при тобі. Але вона мене вибісила сьогодні...

Емілі посміхається слабко і простягає руку. Її пальці торкаються моєї щоки, потім ковзають на потилицю. Вона притягує мене до себе. Губи торкаються моїх — ніжно, знайомо. Я відповідаю. Але всередині — порожнеча. Немає того тремтіння, того гарячого бажання, яке було раніше. Тільки холодна, механічна звичка. Її язик торкається мого, руки обіймають за шию, а я відчуваю тільки огиду до самого себе. Бо мені хочеться як найшвидше припинити цей поцілунок.

Я відриваюся першим. Різко.

— Емілі… не зараз.

Вона моргає, у її очах — здивування й образа.

— Що з тобою? — питає тихо. — Раніше ти…

— Раніше все було інакше, — зриваюся я, голос виходить різкішим, ніж хотів. — Раніше ти могла ходити. Раніше я не мав у своєму домі жінку, яка зруйнувала тобі життя. А тепер… тепер я дивлюся на тебе і бачу тільки те, що вона зробила. І це мене бісить.

Емілі відкидається на спинку візка. Її губи тремтять. Я відразу шкодую про свої слова. Підходжу, присідаю біля неї, беру її руку.

— Вибач, — шепочу я, цілуючи її пальці. — Я не мав так говорити. Ти для мене все. Я завжди буду захищати тебе. Завжди.

Вона киває, але в очах — холодок. Я відчуваю це. Вона бачить, як я змінююся. Як Блейр проникає в мою голову, навіть коли я її ненавиджу.

Я виходжу з кімнати, зачиняю двері. У грудях — важкість. Ненависть до Блейр змішується з жалінням до Емілі. Я йду коридором, шукаю її. Знаходжу в нашій спальні. Вона сидить на краю ліжка, обличчя заплакане, волосся мокре після душу. Вона піднімає на мене очі — великі, повні болю.

Я не кажу нічого. Просто підходжу, хапаю її за підборіддя і цілую. Жорстко. Голодно. Мої губи впиваються в її, язик проникає всередину, ніби я хочу її поглинути. Руки стискають її талію, притискаю її до себе. Вона відповідає на мить — тіло тремтить, пальці вп’ялюються в мою сорочку. Але потім кусає мене за нижню губу. Сильно. До крові.

Я відриваюся, торкаюся губи пальцями. Кров. Її очі горять — сумішшю страху і люті.

— Не чіпай мене, — шепоче вона. Голос тремтить, але в ньому — сила, якої я не очікував.

Я посміхаюся — криво, холодно. Ненависть до неї тільки сильнішає. Ти кусаєшся? Добре. Я зроблю так, щоб ти кричала моє ім’я, навіть коли ненавидітимеш мене.

— Ти моя дружина, — кажу я тихо, витираючи кров з губи. — І будеш давати мені те, що я хочу. Навіть якщо кусаєшся.

Вона відвертається, сльози знову течуть по щоках. Я стою і дивлюся на неї. Ненавиджу. Бажаю. Хочу. І не можу зрозуміти, чому її сльози вже не приносять такого задоволення, як раніше.

Я виходжу з кімнати, зачиняю двері. У коридорі спиняюся, притискаюся спиною до стіни. У грудях — важкість. Емілі. Блейр. Дві жінки, які рвуть мене навпіл. Одна — те, що я втратив. Друга — те, що я маю зруйнувати.

І я не знаю, кого ненавиджу сильніше.
​