18.

Я зачиняю двері ванної за собою, і тільки тоді дозволяю собі зламатися. Гаряча вода ллється на шкіру, обпікає щоки, які досі горять від ляпаса. Я стою під струменем, притискаю долоні до обличчя, і сльози змішуються з водою. Вони течуть рікою — гарячі, солоні, беззвучні. Як ми дійшли до цього? Ще здається вчора я була його дружиною. Сьогодні — просто річ, яку можна штовхнути, образити, використати. Мабуть, нам варто розлучитися. Але він не відпустить мене так легко. Бо вважає, що я маю спокутувати провину. Раптом мені стає смішно. З дня нашого весілля минуло трохи більше як місяць, а я вже готова розлучитися. Абсурд. Доволі смішний. Я починаю сміятися. Гірко. Істерично.

Вода стікає по спині, по стегнах, але не змиває болю. Я ковзаю спиною по кахельній стіні й сповзаю на підлогу. Коліна підтягую до грудей, обіймаю їх руками. Тіло тремтить. У голові крутиться все: грубі слова Коула, фальшива усмішка Емілі, її холодні пальці, які тягнули мене на себе. *Я не била її. Я просто впала. Чому він мені не вірить? Чому він дивиться на мене, ніби я — ворог?*

Я плачу довго. Голосно. Вода заглушує звуки, але всередині все кричить. *Я кохаю його. Навіть зараз. Навіть після ляпаса, після того, як він штовхнув мене на підлогу. Як я можу бути такою слабкою?*

Коли вода стає холодною, я нарешті підводжуся. Тіло важке, ніби налите свинцем. Я витираюся, одягаю м’який халат і виходжу в коридор. Волосся мокре, капає на плечі. Ноги босі, холод підлоги пронизує до кісток.

І тут я чую їхні голоси. Тихі, приглушені. Вони долинають з кінця коридору, з невеликої вітальні біля кімнати Емілі. Я завмираю. Серце стискається. Я підходжу ближче, тримаючись за стіну, і зазираю крізь прочинені двері.

Коул стоїть біля візка Емілі. Він нахилився до неї, його рука лежить на її плечі. Обличчя м’яке — таке, яким воно було на початку. Коли він ще дивився на мене так само.

— Я завжди буду захищати тебе, — каже він тихо, голос низький, сповнений тепла. — Ти для мене важлива. Найважливіша. Ніхто не зачепить тебе. Навіть вона.

Емілі піднімає на нього очі. Її рука повільно лягає йому на груди. Пальці ковзають вище, притягують його ближче. Вона посміхається — ніжно, але в очах той самий гострий блиск.

— Я знаю, коханий, — шепоче вона. — Ти завжди був моїм.

І вони цілуються. Не грубо. Ніжно. Глибоко. Його рука заплутується в її волоссі, її пальці стискають його сорочку. Це не просто поцілунок. Це поцілунок двох людей, які знають одне одного роками. Яких поєднує біль, спільне минуле, любов.

Я стою в коридорі, притиснувшись до стіни, і відчуваю, як світ розпадається. Серце стискається так сильно, що стає важко дихати. Сльози знову течуть по щоках, гарячі, беззвучні. *Він цілує її. Не мене. Її. Жінку, яку нібито я скалічила. А мене… мене він штовхає на підлогу.*

Я відступаю назад, намагаючись не видати жодного звуку. Ноги ледь тримають. У грудях — така біль, ніби хтось встромив ніж і провернув. *Я кохала його. Я вірила кожному його слову. А він… він цілує її так, ніби я — ніщо.*

Я повертаюся в нашу спальню, зачиняю двері і падаю на ліжко. Обіймаю подушку, ховаю в неї обличчя. Сльози течуть, тіло тремтить. Я не кричу. Просто лежу і плачу. Тихо. Беззвучно. Бо знаю — якщо я видам хоч звук, він прийде і знову скаже, що я жалюгідна.

*Чому я? Чому я дозволила собі так сильно його покохати?*

Вода з волосся капає на подушку. Я стискаю ковдру в кулаках і намагаюся дихати. Але кожен вдих — це біль. Кожен спогад про його поцілунки — це ніж у серце.

Я мозохістка, бо  кохаю чоловіка, який цілує іншу. І ця правда рве мене на шматки сильніше, ніж будь-який ляпас.
​