17.

Я стою посеред кімнати Емілі, тримаючи ганчірку в руках, які вже давно втратили чутливість від постійної роботи. Повітря густе, важке, насичене запахом ліків і квітів, які я сама вчора поставила в вазу. Кожен рух віддається тупим болем у спині, але я не зупиняюся. Може, якщо я буду ідеальною, він хоч на мить подивиться на мене не як на сміття? Якщо я справді винна я готова це прийняти. Тому я хочу, щоб Коул бачив й зрозумів це.

Емілі сидить у візку біля вікна, світло падає на її бліде обличчя. Вона спостерігає за мною мовчки, але я відчуваю цей погляд шкірою — липкий, гострий, як лезо.

— Ти так стараєшся, Блейр, — каже вона нарешті, голос ніжний, майже співчутливий. — Ніби думаєш, що це щось змінить. Жалюгідна. Ось ти хто. Маленька шльондра, яка розсунула ноги за шматок його уваги. Підстилка Коула. Ти думаєш, він тебе кохає? Він тебе трахає, бо ти зручна. А я… я була і є його всім. Тільки посмієш його відбивати в мене. Пожалкуєш...

Слова впиваються в груди, ніби ножі. Я стискаю ганчірку так сильно, що нігті впиваються в долоню. Не відповідай. Не падай. Вона просто хоче тебе зламати.Їй також боляче. Але сльози вже печуть в очах.

— Ти навіть не пам’ятаєш, що зробила, — продовжує Емілі, голос стає солодшим, отруйнішим. — А я пам’ятаю. Кожен крик. Кожен біль. Ти в’їхала в нас, як божевільна. І тепер стоїш тут, у моєму домі, і вдаєш жертву. Жалюгідна шльондра. Нікчемна. Ти навіть прибрати нормально не можеш. Тупа нездара.
 

Я повертаюся до неї, серце калатає в горлі. Сльози вже котяться по щоках.

— Я не… я не хотіла…

Емілі раптом різко хапає мене за руку. Її пальці — холодні, але хватка несподівано сильна. Вона тягне мене на себе так різко, що я втрачаю рівновагу. Моє тіло падає вперед, рука мимоволі торкається її плеча. Емілі голосно зойкає — пронизливо, театрально.

— Ти мене вдарила! Коул! Коул, вона мене вдарила! Як боляче...

Двері розчиняються майже миттєво. Коул заходить, обличчя спотворене люттю. Його погляд падає на Емілі, яка тримається за плече, і на мене, яка все ще стоїть надто близько.

— Що тут відбувається?! — ричить він.

Емілі схлипує, сльози блищать на її очах.

— Вона… вона мене штовхнула. Я просто попросила…

Коул не дає їй договорити. Він хапає мене за руку і рвучко відтягує. Його пальці вп’ялюються в мою шкіру так сильно, що я відчуваю, як залишаються сліди. Він штовхає мене до стіни. Спина вдаряється боляче, я тихо зойкаю.

— Ти зовсім з глузду з’їхала?! — його голос гримить, заповнюючи всю кімнату. — Ти тепер вже й  на неї руку підіймаєш? Після всього, що зробила?!

— Я не… вона сама… — намагаюся пояснити, але слова застрягають у горлі.

Він знову штовхає мене. Я сповзаю по стіні на підлогу, коліна боляче вдаряються об паркет. Коул нависає надо мною, очі горять чистою люттю.

— Ти жалюгідна, Блейр. Ти — ніщо. Просто помилка, якій пощастило вижити. Я думав, ти хоч трохи зрозумієш. А ти… ти продовжуєш ламати все, до чого доторкаєшся.

Він замахується і дає мені ляпаса. Голова різко відкидається. Щока горить вогнем, у вухах дзвенить. Я падаю на бік, притискаю долоню до обличчя. Сльози течуть рікою, змішуються зі слиною. Тіло тремтить, як у лихоманці.

— Коул… — шепочу я крізь сльози. — Я не била її…

Він не слухає. Просто стоїть і дивиться на мене, як на сміття під ногами.

— Прибери тут. І не смій більше підходити до неї близько. Зрозуміла?

Я киваю, не в змозі говорити. Коул виходить, зачиняючи двері з силою. Емілі залишається сидіти у візку. Її сльози висохли. На губах — ледь помітна, задоволена усмішка.

Я повільно підводжуся, підбираю ганчірку. Руки тремтять так сильно, що я ледве тримаю її. Усередині — порожнеча. Я кохаю чоловіка, який мене ненавидить. А він кохає жінку, яка насолоджується кожною моєю сльозою.
І я не знаю, як з цього вибратися.
​