15.

Я стою біля плити, руки втомлено труться об фартух. Уже третій день я готую для Емілі. Суп на курячому бульйоні з паровими овочами, точно за рецептом, який вона дала. Пальці болять від постійного миття посуду й прибирання. Я намагаюся робити все ідеально. Може, якщо я буду хорошою, Коул хоч трохи пом’якшає. Навіть економка місис Хоуп дивиться на мене з жалем. А ще злістю, бо в неї тепер менше роботи. 

Я ставлю гарячу тарілку на тацю і несу до її кімнати. Ноги важкі, наче налиті свинцем. Емілі сидить у візку біля вікна, виглядає тендітною і сумною. Коли я заходжу, вона посміхається тією своєю солодкою, жалісною усмішкою.

— Дякую, Блейр. Ти така старанна, — каже вона тихо.

Я ставлю таця на столик перед нею. Руки тремтять від втоми. Вона бере ложку, підносить до рота… і раптом її пальці «випадково» ковзають. Тарілка падає. Гарячий суп виливається прямо їй на ноги.

Емілі голосно зойкає — пронизливо, болісно.

— Ай! Гаряче! Боже, як пече!

Я кидаюся до неї, хапаю серветки.

— Вибач! Я… я не хотіла, зараз…

— Коул! — кричить вона, і в її голосі вже немає жалісності. Тільки гостра вимога. — Коул, швидше!

Він з’являється майже одразу. Обличчя темніє, коли бачить Емілі, яка стогне і тримається за ноги. Суп ще парує на її шкірі.

— Що сталося?! — ричить він.

Емілі піднімає на нього повні сліз очі.

— Вона… вона поставила тарілку нерівно. Я просто хотіла поїсти… А тепер так пече…

Коул повільно повертається до мене. Його погляд — крига і вогонь одночасно. Я відступаю на крок, серце падає.

— Коул, я не…

Він робить крок уперед і штовхає мене в груди. Сильно. Я вдаряюся спиною об стіл, посуд дзвенить.

— Ти навіть цього не можеш зробити нормально?! — його голос гримить. — Ти мала просто поставити тарілку! А ти що? Знову вирішила її скалічити?!

— Я не хотіла… — шепочу я, сльози вже течуть. — Вона сама…

— Не смій звинувачувати Емілі! — він знову штовхає мене. Я падаю на коліна. Підлога холодна. Коліна болять від удару.

Коул нависає надо мною. Його обличчя спотворене люттю.

— Ти ні на що не здатна, Блейр. Навіть суп подати нормально не можеш. Ти — ніщо. Просто помилка, яка зруйнувала моє життя.

Він замахується і дає мені ляпаса. Голова різко відкидається вбік. Щока горить, у вухах дзвенить. Я падаю на бік, притискаю долоню до обличчя. Сльози течуть рікою, змішуються зі слиною.

— Ти жалюгідна, — продовжує він, голос низький і отруйний. — Моя дружина. Ха. Ти навіть не дружина. Ти — покарання. І ти будеш тут чистити, мити, прислуговувати, поки Емілі не стане хоч трохи легше. Зрозуміла?

Я киваю, не в змозі говорити. Горло стиснуте. У грудях — така біль, ніби він вирвав серце. Мені не вистачає повітря. Боляче. Дуже боляче...

Емілі тихо схлипує за його спиною.

— Коул, не треба… Вона ж старається… — але в її голосі я чую приховане задоволення. Вона насолоджується кожною секундою.

Коул присідає біля мене. Хапає за підборіддя грубо, змушуючи підняти голову. Мої очі червоні, губи тремтять.

— Дивись на мене, — каже він холодно. — Це тільки початок. Кожного разу, коли ти зробиш хоч одну помилку, я буду нагадувати тобі, ким ти є насправді Блейр Вест.

Він відпускає мене і встає. Я залишаюся на підлозі, скрутившись клубком. Сльози не зупиняються. Щока пульсує. Тіло болить від штовханів.

Як це сталося? Ще тиждень тому він цілував мене на терасі. А тепер… я на підлозі, як собака, і він навіть не дивиться.

Емілі тихо зітхає.

— Блейр, принеси мені холодний компрес, будь ласка. І прибери тут. Не хочу, щоб ти знову щось розлила. 

Я повільно підводжуся. Ноги ледь тримають. Коул виходить, навіть не озирнувшись.

Я стою посеред кімнати, витираю сльози рукавом і йду на кухню. Усередині все кричить. Я кохаю його. Навіть зараз. І ця любов рве мене на шматки сильніше, ніж будь-який ляпас.

​