14.

    Сиджу на підлозі в бібліотеці Коула, оточена теками та роздрукованими документами. Руки тремтять, коли я перегортаю чергову сторінку. Голова пульсує — вже третій день я майже не сплю. Кожен раз, коли намагаюся згадати той день, у скронях виникає різкий, сліпучий біль, ніби хтось вдаряє молотком зсередини.

Чому я нічого не пам’ятаю? Чому в моїй голові — суцільна чорна діра?

Я знаходжу протокол ДТП. Офіційна версія: я порушила правила, не впоралася з керуванням, в’їхала в зустрічну смугу. Ітан загинув на місці. Емілі отримала важку травму хребта. Мене теж забрали в лікарню. Важкий струс мозку, перелом ребер, численні забої. Лікарі писали про часткову ретроградну амнезію. Я не пам’ятаю нічого з того дня і кількох тижнів до аварії.

Я проводжу пальцями по шраму на скроні, який ховаю під волоссям. Шкіра досі чутлива. *Може, я справді винна? Може, я була неуважною, розгубленою, п’яною?* Але я не п’ю. Ніколи. Це я точно знаю.

Кроки за спиною. Я здригаюся. Коул стоїть у дверях, руки в кишенях. Погляд холодний, зневажливий. Він без піджака в одній світлій сорочці. Тому я бачу як напружуються його м'язи. 

— Що ти тут робиш? — голос низький, з металевим відтінком. Темно‐сірі очі сверлять мене. 

— Намагаюся згадати, — відповідаю я тихо. — Хочу зрозуміти, як я могла… як це сталося. Я нічого не пам’ятаю, Коул. Абсолютно нічого.

Він заходить ближче, піднімає одну з тек.  Його щелепа напружується.

— Зручно, правда? Не пам’ятати. Так легше жити з тим, що ти зробила.

Слова ріжуть. Я піднімаю на нього очі, повні сліз.

— Ти думаєш, я вдаю? Що я просто прикидаюся? Мені робили МРТ, Коул. Лікарі підтвердили. Я справді не пам’ятаю. Іноді мені сниться шум, скло, крики… але все розпливається. Я прокидаюся в холодному поту і не знаю, що реальне.

Він мовчить секунду. Потім сідає навпроти мене на підлогу — вперше за останні дні так близько. Його коліно торкається мого. Я мимоволі тягнуся до нього, але він відсувається. Й сміється. Зло. Ніби насміхається з мене.

— Емілі пам’ятає все, — каже він жорстко. — Вона розповіла, як ти раптом виїхала на зустрічну смугу. Як намагалася вивернути, але було пізно. Ти навіть не гальмувала.

Я не гальмувала? Чому? Що зі мною сталося?

Я стискаю голову руками. Біль посилюється. Уривки спогадів — тільки уривки. Яскраве сонце, музика в машині, раптовий  головний біль. А потім — нічого. Чорна завіса.

— Можливо я була хвора того дня? — шепочу я. — Може, мені стало зле за кермом?

Коул дивиться на мене довго. У його очах — суміш ненависті і чогось ще. Сумніву?

— Ти хочеш сказати, що це не твоя провина? — його голос стає небезпечно тихим. — Що ти просто «не впоралася»? Смішно.

— Я не знаю! — майже кричу я. Сльози течуть по щоках. — Я не пам’ятаю! Але я б ніколи навмисно… Коул, я не така. Ти знав мене. Ти бачив, яка я. Невже ти справді віриш, що я могла вбити людину і скалічити іншу просто так?

Він встає. Різко. Погляд знову стає крижаним.

— Ти вже вбила. І скалічила. Тепер ти тут. І будеш платити. Кожного дня. Кожної хвилини.

Він виходить, зачиняючи двері за собою. Я залишаюся серед паперів. Тіло тремтить. Я притискаю коліна до грудей і хитаюся вперед-назад, намагаючись заспокоїти дихання.

Якщо я справді винна, то чому в мені немає відчуття провини? Тільки порожнеча і страх. А якщо я не винна… то чому Коул так упевнений? І чому Емілі дивиться на мене з такою солодкою, липкою жалісністю, ніби знає щось, чого не знаю я?

Я беру телефон і відкриваю пошту. Там є лист від адвоката, який вів мою справу. «Часткова амнезія через травму голови. Рекомендується не намагатися форсувати спогади».

Я закриваю очі. У голові знову спалахує біль. Уривок: мої руки на кермі, запаморочення, паніка. А потім — удар.

Я не знаю правди. І це лякає найбільше. Бо якщо я справді зруйнувала життя Емілі, то я заслуговую цього пекла. А якщо ні… тоді чоловік, якого я кохаю всім серцем, свідомо мене ламає.

І я не знаю, що страшніше.

​