12.

Я переступаю поріг величезного будинку Коула у вікторіанському стилі, і перші кілька секунд відчуваю лише захват. Високі стелі, темне дерево, приглушене світло — усе виглядає дорого й холодно водночас. Я стискаю його руку міцніше, посміхаюся, все ще відчуваючи на губах смак шампанського і його поцілунків.

— Це… наш дім? — шепочу я, обертаючись до нього.

Коул зачиняє двері. Звук засува лунає надто голосно. Він не відповідає одразу. Просто стоїть і дивиться на мене. Погляд змінився. Той самий, що був на весіллі під час поцілунку, тільки тепер у ньому немає тепла. Тільки щось важке, майже хиже.

— Наш, — каже він нарешті. Голос низький, але в ньому немає ніжності. — Тепер ти тут живеш, принцеско...

Він скидає піджак, кидає його на спинку стільця і проходить повз мене, навіть не торкнувшись. Я стою посеред холу у своїй весільній сукні, раптом відчуваючи себе зайвою.

— Коул? — тихо кличу я.

Він повертається. Різко. Хапає мене за зап’ястя і тягне за собою коридором. Не грубо, але й не ніжно. Пальці стискаються сильно, аж до легкого болю.

— Ходімо. Покажу тобі, де ти спатимеш.

Я намагаюся посміхнутися, хоча серце вже стискається тривожно.

— Ти… в порядку? Сьогодні був такий довгий день.

Він не відповідає. Заводить мене у велику спальню. Ліжко величезне, темне. Він штовхає двері плечем, потім різко розвертає мене до себе. Його погляд ковзає по моєму тілу — від декольте до краю сукні. Раніше такий погляд змушував мене танути. Зараз він обпікає.

— Знімай це, — каже він.

Я моргаю.

— Що?

— Сукню. Знімай. Я не збираюся чекати всю ніч.

Його голос холодний. Майже злий. Я відчуваю, як щоки заливає рум’янцем. Руки тремтять, коли я намагаюся дістати блискавку на спині. Він не допомагає. Просто стоїть і дивиться. Коли я нарешті стягую сукню і залишаюся в тонкій білизні, він робить крок уперед.

Його руки лягають мені на стегна — сильно, пальці впиваються в шкіру. Він притискає мене до стіни. Поцілунок жорсткий, майже болючий. Зуби кусають мою губу. Я тихо зойкаю, але він не зупиняється. Його долоня грубо ковзає між моїх ніг.

— Коул… повільніше, — шепочу я, намагаючись торкнутися його обличчя.

Він відштовхує мою руку.

— Не вчи мене, як тебе трахати.

Слова б’ють, ніби ляпас. Я застигаю. Сльози печуть в очах. Це не мій Коул. Не той, хто цілував мене на терасі, не той, хто робив мені пропозицію.

Він помічає мій шок і на мить пом’якшується. Його лоб торкається мого. Дихання важке.

— Заспокойся, — бурмоче він. — Просто… багато всього сталося. Ти моя дружина тепер. Я хочу тебе.

Я киваю, ковтаючи сльози. Кохаю його. Кохаю. Тому дозволяю. Він підхоплює мене на руки, кидає на ліжко. Все відбувається швидко, жорстко. Його рухи різкі, майже механічні. Він не дивиться мені в очі.  Просто встромляється в мене  сильно, грубо. Мене пронизує пекучий біль. Не так я уявляла втратити невинність. Не так...
Коли він закінчує, просто лягає поруч, відвертається і мовчить. 
Я лежу, відчуваючи, як тіло болить у незнайомих місцях. Сукня валяється на підлозі, як забута мрія. Сльози течуть по щокам капаючи з підборіддя на атласні простирадла.  Я повертаюся до нього, обережно торкаюся його спини.

— Коул… що з тобою? Я щось не так зробила?

Він різко сідає. Обличчя знову холодне.

— Ти зробила все правильно. Тепер спи.

Але за хвилину він встає, одягається і йде до дверей.

— Мені треба подихати. Не чекай на мене.

Двері зачиняються. Я залишаюся сама в темній спальні, під ковдрою, яка пахне ним. Сльози тихо котяться по щоках. Я нічого не розумію. Ще кілька годин тому він дивився на мене, як на найдорожче в світі. А тепер… ніби він мене зневажає.

Я стискаю подушку, намагаючись заспокоїти серце. Це просто перший день. Він нервує. Все буде добре. Він кохає мене. Я знаю, що кохає.

Але в грудях уже осідає важкий, холодний сумнів, якого я не хочу визнавати.
​