9.

Коул.
Різні думки лізуть мені в голову, я весь напружуюся тримаючи Блейр у своїх обіймах, її щока притиснута до моїх грудей. Її тіло все ще тремтить від сліз і приниження, яке влаштував той придурок Джейк. Моя долоня повільно гладить її спину — круг за кругом, спокійно, майже ніжно. Зовні я — ідеальний захисник. Всередині — все кипить чорною, густою ненавистю.

«Ти навіть не уявляєш, наскільки я тебе зневажаю», — думаю я, вдихаючи запах її волосся. Запах, який має бути огидним, але чомусь проникає під шкіру й змушує мої пальці стиснутися сильніше на її талії. Вона притискається ближче, довіряє. Ідіотка. Уже повністю на гачку.

Я відчуваю, як її серце калатає об мої ребра. Кожне її тремтіння — маленька перемога. Після клубу, квітів, обіду, цього поцілунку... вона вже розм’якшується під моїми пальцями, як віск. Я майже посміхаюся в її волосся, але стримуюся. Ненависть допомагає тримати обличчя.

«Ти зруйнувала Емілі. Зробила її прикутою до візка. А тепер стоїш тут, мокра від сліз якогось колишнього лузера, і думаєш, що я — твій рятівник».

Мої губи торкаються її скроні. Легко. Зовні — турбота. Всередині — огида змішується з чимось темнішим. Її тіло м’яке, молоде. Ще гаряче.
Губи, які я щойно  цілував, ще припухлі. Хоча робити це було вкрай важко. Бо ця дівчина мій ворог. І я її ненавиджу. Але я навмисне відключив всі емоції. Залишилися лише інстинкти. Саме тому вона повірила.

— Ти в порядку? — шепочу я їй у волосся, голос низький, хрипкуватий. Моя рука ковзає вище, пальці заплутуються в її пасмах. — Він більше не підійде до тебе. Я подбаю про це.

Вона киває, видихає теплим подихом мені в шию. Довіра. Чиста, наївна. Я відчуваю, як у грудях розгортається задоволення — холодне, прагматичне. Вона вже моя. Не повністю, але достатньо, щоб почати затягувати петлю. Ще кілька таких вечорів, кілька дотиків, кілька слів, які вона так хоче чути, і вона сама побіжить за мною в пекло.

Я відсторонююсь трохи, щоб подивитися їй в очі. Мої пальці витирають сльозу з її щоки. Ніжно. Так ніжно, що вона знову червоніє.

«Дивись на мене, Блейр. Дивись і закохуйся. Бо коли я поставлю тебе на коліна в своєму будинку, коли змушу предстати перед  жінкою, життя якої ти зруйнувала, ти навіть не зрозумієш, як це сталося».

— Ходімо звідси, — кажу я тихо, притискаючи її до себе ще раз. — Я відвезу тебе додому. Або... якщо хочеш, можемо поїхати до мене. Без жодного тиску. Просто щоб ти не залишалася наодинці з цим сміттям у голові.

Вона вагається. Я бачу це в її очах — боротьбу. Хоче мене. Боїться себе. Ідеально.

Всередині я сміюся. Гірко. Бо навіть зараз, тримаючи її в обіймах, я згадую Емілі — її тихий біль, візок, який стоїть у нашому будинку як постійне нагадування. І ця жінка в моїх руках — причина всього. Я змушу її заплатити. Повільно. Солодко. Так, щоб вона сама прийшла до мене з розкритим серцем і розсунутими ногами.

Я цілую  її в чоло. Легко. Майже по дитячому.

— Ти не заслуговуєш на таке ставлення, — брешу я м’яко. — Не від нього. Не від когось.

Вона піднімає очі, повні вдячності й чогось теплішого. Я бачу, як гачок сидить глибоко. Вона вже думає, що я — єдиний, хто її бачить. Хто захищає.

Чудово.

Нехай думає.

Чим глибше вона закохається, тим болючіше буде її падіння.
​