5.

Я іду поруч із Коулом вулицею, і кожен крок відлунює в грудях. Повітря після обіду здається густішим, насиченим його запахом — деревом, дорогою шкірою і чимось темним, що змушує мене вдихати глибше. Він не торкається мене відкрито, але йде так близько, що тепло його тіла просочується крізь тонку тканину моєї блузки. Я відчуваю, як шкіра на руці поколює, ніби чекає дотику.

— Ти завжди така... зосереджена на тому, що відбувається навколо? — питає він тихо, його голос огортає мене, як повільна долоня, що ковзає вздовж хребта, залишаючи легке поколювання внизу живота.
Я підіймаю голову. Він дивиться прямо, не ховаючись. Погляд важкий, але в куточках очей — тепла іскра. Мені здається, ніби він бачить мене наскрізь. І це неймовірно приємно.

— Не завжди, — відповідаю я,  мої губи мимоволі розтягуються в усмішці. — Просто... останнім часом все заплутано. А ти з’явився і... все ніби стало простішим.

Він посміхається повільно, майже ліниво. Зупиняється біля маленької кав’ярні, киває на вільний столик на терасі.

— Тоді продовжу спрощувати. Сідай. Я не готовий відпускати тебе назад у той офіс так швидко.

Я сідаю,  він влаштовується поруч, а не навпроти. Його коліно торкається мого під столом — цього разу точно не випадково. Тепло пронизує стегно, піднімається вище, і я стискаю пальці на колінах, щоб не видати, як дихання раптом стає нерівним. Коул замовляє каву для нас обох, його пальці ледь зачіпають мої, коли він передає чашку. Затримується. На секунду. Дві. Я відчуваю, як шкіра горить під цим дотиком.

— Ти не схожа на дівчат, яких я зазвичай зустрічаю в таких місцях, — каже він, і голос стає нижчим, інтимнішим. — У клубі ти стояла, ніби готова зникнути. А тепер... дивишся на мене так, ніби я можу бути чимось більшим, ніж просто випадковим перехожим. Мені це подобається, Блейр.

Мені неймовірно приємно. Він справді мене помічає. Я йому цікава. Я відчуваю, як щоки заливає рум’янцем, а в животі розквітає щось солодке, тривожне. Він робить так, що я почуваюся бажаною. Не просто дівчиною з проблемами, а тією, на яку варто дивитися довше. Я відвертаю погляд, але не можу приховати усмішки. Пальці мимоволі торкаються краю чашки, ніби шукають опору.

— А ти... завжди такий? — питаю я, намагаючись звучати грайливо, але голос видає мене — м’який, злегка тремтячий. — Рятуєш дівчат у клубах, надсилаєш квіти, пригощаєш обідом...

Він нахиляється ближче. Його плече торкається мого. Я відчуваю жар його тіла, запах шкіри. Серце стискається солодко.

— Тільки для тих, хто того вартий. Ти варта, Блейр. Більше, ніж думаєш. — Його пальці ковзають по моєму зап’ястку, легкий, майже випадковий дотик, але я відчуваю кожен міліметр. Шкіра стає чутливою, ніби електрика. Я не відсмикую руку. Навпаки, мої пальці ледь розтуляються, ніби запрошують.

Він розповідає про себе — коротко, уривками. Про місто, про роботу, яка забирає багато сил, але в очах при цьому грає щось хиже й чарівне. Я слухаю, ловлю кожен погляд, кожну паузу. Коли він замовкає, тиша між нами стає густою, насиченою. Я думаю, що подобаюсь йому. Справді подобаюсь. Інакше навіщо все це? Навіщо дивитися так, ніби хоче запам’ятати кожен вигин моїх губ?

— Я хочу побачити тебе знову, — каже він раптом, і голос стає хрипкуватим. Його великий палець повільно проводить по внутрішній стороні мого зап’ястя. — Не випадково. Не в клубі. Просто ти і я.

    Я киваю, не в змозі відмовити. У грудях — важке, солодке тепло. Ноги стають м’якими. Він підводиться, допомагає встати й цього разу не відпускає мою руку одразу. Тримає довше. Погляд ковзає по моїх губах, затримується. Я відчуваю, як дихання прискорюється, як у животі все стискається в очікуванні. Він майже нахиляється... але зупиняється. Посміхається кутиком рота.

— До завтра, Блейр.

   Він відходить, а я стою, торкаючись зап’ястя, де досі горить його дотик. Неймовірно приємно. Так приємно, що я боюся повірити. Але хочу вірити. Хочу ще.
​