4.

Я виходжу  з офісу з букетом у руках, пелюстки білих троянд лоскочуть зап’ястя. Повітря на вулиці свіже, але в грудях усе ще тріпоче те вчорашнє тепло. Обідня перерва — єдина можливість перевести подих. Заходжу в маленький ресторанчик за два квартали, той, з м’яким освітленням і запахом свіжої зелені. Столики напівпорожні. Я обираю місце біля вікна, кладу букет поруч, ніби він — мій маленький секрет.

Меню розпливається перед очима. Я думаю про листівку, про Джейка в трубці, про те, як його ревнощі зробили мене... живою. Пальці мимоволі торкаються пелюстки. Ніжна. Оксамитова.

— Блейр?

Голос. Той самий. Низький, з легкою хрипотою, що ковзає по шкірі, як тепла долоня. Я піднімаю очі. Коул стоїть біля столу, руки в кишенях брюк, сорочка злегка розстебнута на шиї. У денному світлі він виглядає ще... небезпечніше. Різкі вилиці, темні очі, в яких грає усмішка, що не торкається губ. Харизма сочиться з нього, як тепло від каміна. Він не просто стоїть — він заповнює простір.

— Коул, — вимовляю я, і голос виходить м’якше, ніж планувала. Серце робить повільний, важкий удар. — Ти... тут.

Він посміхається краєм рота, сідає навпроти без запрошення, але так природно, ніби ми домовлялися. Лікті на столі, пальці сплетені. Погляд ковзає по букету, затримується.

— Білі троянди. Гарний вибір. Тобі сподобалися? — питає він спокійно, ніби це найзвичайніша розмова. Але в очах — той самий вогняний блиск, що вчора. Ніби він знає. Ніби чекає.

Я відчуваю, як щоки теплішають. Пальці стискають край меню.

— Вони... прекрасні. Хтось надіслав їх у офіс. Без підпису. Загадково, правда? — я намагаюся звучати байдуже, але усмішка зраджує. Тепло в животі розгортається, повільне, солодке. Він дивиться на мене так, ніби читає кожну думку.

— Радій. Ти заслуговуєш. — Його голос стає нижчим, інтимнішим. Він відкидається на спинку стільця, але погляд не відпускає. Харизма б’є в мене хвилею — впевненість у кожному русі, те, як він проводить великим пальцем по кісточках своєї руки. Я ловлю себе на тому, що дивлюся на його губи, коли він говорить.

Офіціант підходить. Коул не питає — просто замовляє для нас обох. Легкий салат, стейк середньої прожарки, вино.

— Дозволь пригостити, — каже він, коли я намагаюся заперечити. Посмішка — повільна, чарівна. — Після вчорашнього вечора це мінімум, що я можу зробити. Ти виглядала так, ніби потребувала перепочинку.

Я киваю, бо опиратися чомусь важко. Його присутність огортає, як тепла тканина. Ми говоримо. Про дрібниці — про місто, яке ніколи не спить, про те, як легко загубитися в натовпі. Він слухає, нахиляється ближче, коли я розповідаю про роботу. Його коліно ледь зачіпає моє під столом. Випадково? Тепло пронизує стегно, піднімається вище. Я не відсуваю ногу.

Пальці Коула торкаються моїх, коли він передає келих. Коротко. Свідомо. Шкіра поколює. У грудях — стискання, приємне, тривожне. Він харизматичний до нестерпності: кожне слово, кожен погляд здається продуманим, але водночас природним. Ніби він давно мене знає.

— Ти посміхаєшся частіше, ніж вчора, — зауважує він тихо, і його очі ковзають по моїх губах. Я відчуваю, як дихання стає глибшим. Губи розтуляються мимоволі.

Обід розтягується. Вино грає в склі, їжа смачна, але я майже не відчуваю смаку. Тільки його. Тільки те, як він дивиться, ніби я — єдина в цьому залі. Джейк, квіти, робота — все відходить на задній план. Є тільки Коул, його голос, його тепло поруч.

Коли рахунок приходить, він платить, не даючи мені шансу.

— Дякую, — шепочу я.

Він встає, простягає руку, допомагає підвестися. Долоня гаряча, сильна. Пальці затримуються на моїй шкірі на секунду довше.

— До зустрічі, Блейр, — каже він, і в голосі — обіцянка.

Я виходжу на вулицю з букетом і відчуттям, що щось у мені щойно розквітло. І ледь-ледь злякалося.

​