3.

      Сьогоднішній день у конторі тягнеться, як сира нитка. Я сиджу за своїм столом, помічниця адвоката, серед купи паперів, які пахнуть пилом і кавою з автомата. Пальці механічно перегортають сторінки, а в голові все ще крутиться вчорашня ніч — той низький голос, тепле плече, Коул, чи як там його. Я ловлю себе на дурній посмішці до екрана. Безглуздя. Просто незнайомець. А шкіра на потилиці досі пам’ятає те тепло.

Двері відчиняються. Кур’єр, молодий хлопець з широкою усмішкою, тримає величезний букет. Білі троянди. Чисті, майже крихкі, пелюстки з перламутровим відблиском, ніби вкриті ранковою росою. Серце підстрибує вгору, стискається солодко в грудях. Я підводжуся так різко, що стілець відкочується назад.

— Блейр Вест? — питає він. Я киваю, руки вже тягнуться. Стебла прохолодні, важкі, запах — ніжний, солодкий, обволікає відразу, ніби обіймає за шию. Я притискаю обличчя до букета, вдихаю глибше, повільніше. Щоки горять. Джейк. Це точно він. Мій колишній. Три місяці, як розійшлися, а він все ще пише ті короткі «скучаю». Може, нарешті вирішив показати, що пам’ятає.

     Радість розтікається по тілу теплою хвилею. Я посміхаюся так, що аж щелепа німіє. Пальці тремтять, коли я шукаю листівку серед пелюсток. Маленька, кремова, з акуратним почерком.

«Ти заслуговуєш на те, щоб ніхто більше не змушував тебе тремтіти від страху. Бережи себе. І посміхайся частіше.»

Без підпису. Слова лягають у груди, ніби хтось провів долонею по хребту. Джейк ніколи не писав так... ніжно. Загадково. Я перечитую ще раз, повільніше. У животі розгортається м’яке, тривожне тепло. Може, він змінився? Хотів зробити сюрприз після клубу? Я не казала йому, але... може, хтось бачив.

Телефон дзвонить майже одразу. Джейк. Я підношу трубку до вуха, голос м’який, з усмішкою, яку він не бачить.

— Привіт... — кажу я, і радість просочується крізь кожне слово.

— Ти отримала квіти? — його тон різкий, з тією знайомою ноткою. Ревнощі. Він намагається приховати, але я чую, як щелепа стискається.
Ось що означає працювати в офісі свого хлопця. Тут плітки розлітаються зі швидкістю світла.
— Так... вони чудові, Джейку. Білі троянди. Мої улюблені. Дякую. Я... справді зраділа.

Пауза. Важка. Я проводжу пальцем по пелюстці — оксамитова, прохолодна. Серце б’ється швидше.

— Я не надсилав ніяких квіточок, Блейр, — випалює він. Голос стає гострішим, нижчим. — Хто це? Той тип з клубу? Ти вже з кимось зустрічаєшся? З ким ти зплуталася?

Ревнощі обпалюють його слова. Я відчуваю, як він стискає телефон там, на тому кінці. І мені... подобається. Трохи. Бо це означає, що я ще можу його зачепити. Що я не просто минуле. Тепло в грудях стає яскравішим, солодшим. Я щаслива. Справжньо. Не через Джейка. Через те, що хтось подумав про мене. Побачив мене налякану вчора й вирішив подарувати красу.

— Не знаю, — відповідаю я тихо, але в голосі усмішка не зникає. — Може, помилка. Але вони прекрасні. Я поставлю їх на стіл.

Він бурчить щось про «якихось придурків», про те, що «треба поговорити», але я вже не слухаю уважно. Пальці торкаються пелюсток, ніжних, майже живих. Запах обволікає, ніби чужі руки на талії. Уявляю темні очі Коула. Ні. Не може бути. Ми тільки познайомилися. Але думка липне, тепла, небезпечна.

Коли кладу трубку, я сідаю назад, притискаю букет ближче до себе. Щоки гарячі, у животі легке тремтіння, ніби перед стрибком. Джейк ревнує. А я... я щаслива. Вперше за довгий час хтось зробив так, щоб я почувалася бажаною. Не проблемою. Не «колишньою». Просто Блейр, яка варта білих троянд і загадкових слів.

Букет стоїть на столі, білий острів серед сірих паперів. Я торкаюся однієї троянди кінчиком пальця й ловлю себе на думці, що хотіла б знати, хто це. І боялася б цього знати.
​