2.

Боже, ще секунда — і я не витримаю. Їхні голоси зливаються з басом, грубі, липкі, а рука одного знову ковзає по моєму ліктю, стискає сильніше. У грудях пече, дихання переривається, ніби хтось затиснув горло. Я намагаюся відсунутися, але спина вже впирається в когось чужого, і паніка розтікається гарячою хвилею по шкірі. Пальці на склянці тремтять так, що я боюся впустити її. «Лорен, де ти...» — крутиться в голові, але натовп ковтає все.

— Дівчино, проблеми?

Голос прорізає шум — низький, спокійний, з легкою хрипотою, ніби віскі з льодом. Я піднімаю очі. Він... високий. Плечі широкі під чорною сорочкою, яка облягає тіло так, ніби створена для нього. Обличчя різке: вилиці, тінь на щелепі, погляд темний, але не агресивний. Просто стоїть поруч, ніби завжди тут був. Не посміхається. Просто присутність — важка, тепла, яка змушує повітря навколо змінитися.

Один з хлопців бурчить щось, намагається випнути груди.  
— Та ми просто...

Він — лише зводить брову. Легкий рух плечем, крок вперед, і простір між нами розширюється. Не б’є. Не підвищує голос. Просто дивиться. І цього вистачає. Вони відступають, лаючись під ніс, розчиняються в натовпі. Я видихаю, плечі опускаються. Серце все ще калатає, але вже інакше — не тільки від страху.

— Дякую, — шепочу я. Голос виходить хрипким, слабким. Пальці все ще стискають келих, краплі стікають по шкірі, холодять. Він дивиться на мене довше, ніж потрібно. Ніби намагається прочитати щось у моїх очах. Потім киває на вільний столик у кутку, трохи далі від динаміків.

— Сідай. Я постою поруч, поки подруга не з’явиться. Не варто тут стояти одній.

Я вагаюся. Ноги ватні, коліна тремтять ледь помітно. Але тепло від його тіла, коли ми йдемо крізь натовп — за сантиметр, не торкаючись, — змушує мене кивнути. Його рука майже лягає мені на поперек, але зупиняється. Тільки тепло просочується крізь тканину сукні. Я відчуваю, як шкіра на потилиці поколює. Приємно. Незнайомо.

За столиком він замовляє воду для мене. Без питань. Сідає навпроти, лікті на столі, пальці сплетені. Спокійний. Занадто. Я ловлю себе на тому, що розглядаю лінію його щелепи, як вона напружується, коли він ковзає поглядом по мені.

— Блейр, — кажу тихо, майже соромлячись свого голосу.

— Коул, — відповідає він. Посмішка краєм рота, легка, але в очах щось глибоке, важке. Може, просто відблиски вогнів. Може, я шукаю в усьому підтекст після цих придурків.

Ми говоримо. Про музику, яка б’є в скроні надто сильно. Про те, як легко загубитися в такому місці. Він слухає. Справді. Киває, ставить короткі питання, не тисне. Пауза. Я проводжу пальцем по краєчку склянки, відчуваю холод.

— Ти часто тут? — питаю я, щоб заповнити тишу.

Він зводить плечі.  
— Іноді. Коли потрібно провітрити голову. А ти? Сьогодні виглядаєш... ніби втекла від чогось.

Я сміюся — нервово, коротко. Губи тремтять. Він помічає. Його погляд ковзає по моїх губах, затримується на мить, і він відводить очі трохи швидше. У животі розтікається тепло, м’яке, тривожне. Я стискаю стегна під столом, намагаюся не думати, як його пальці могли б... Ні. Зупинися.

— Від усього, — відповідаю я чесно. — Родина, проблеми... Хотіла просто дихати. А вийшло отак.

Він киває. Не тисне розповідями. Просто сидить поруч. Руки його великі, спокійні на столі. Я уявляю, як вони могли б торкнутися моєї долоні. Теплі. Сильні. І відганяю думку. Він не намагається торкнутися. Тільки раз, коли я сміюся над чимось дурним, його коліно ледь зачіпає моє під столом. Випадково? Тепло пронизує до кісток. Я не відсуваюся.

Лорен так і не з’явилася. А я... раптом не хочу, щоб вона приходила. Бо вперше за довгий час хтось дивиться на мене не як на проблему, а просто як на мене. Коул не каже нічого зайвого. Не видає, що знає більше. Просто сидить. І в тиші між словами я відчуваю, як щось у грудях повільно розкручується. Лякає. І притягує.

Ніч раптом здається не такою холодною.
​