1.

   Боже, навіщо я погодилася? Музика вже вгризається під шкіру, бас тремтить у грудях, ніби хоче вирвати щось, що я ховала тижнями. Світло миготить — червоне, фіолетове, сліпуче, — і я мружуся, міцніше стискаючи руку подруги Лорен. Родина, ті дзвінки, постійне «Блейр, ти маєш бути сильною. Ще трохи»... Сьогодні я просто хотіла зникнути. Стати дівчиною в короткій чорній сукні, яка сміється надто голосно й не думає про завтра.

Лорен схиляється ближче, її подих гарячий, пропахлий солодким коктейлем.  
— Я швидко! Зараз принесу нам ще по одному, стій тут, не рухайся! — Вона махає рукою й зникає в натовпі, її сміх розчиняється в басі. П’ять хвилин, сказала. Я киваю, посміхаюся крізь зуби. А потім просто стою. Дурна. Краще б в бібліотеку сходила.

Час тягнеться. Повітря густе, важке від поту, парфумів і чогось солодко-нудотного. Я проводжу долонею по потилиці, шкіра вже волога. Чому я не пішла з нею? Чому завжди так — чекаю, поки хтось інший вирішить, куди рухатися далі? Пальці мимоволі стискають порожній бокал, краплі конденсату стікають по склу й холодять шкіру.

— Ей, красуне, чого одна? — Голос грубий, надто близький. Алкоголь у диханні обпікає щоку. Їх двоє, може троє. Обличчя розмиті в миготінні, але руки — справжні. Один чіпає моє зап’ястя, пальці липкі, сильні. Я відсмикую руку, серце підскакує до горла, стискається там важким клубком. Це однозначно не місце для таких як я...

— Я з подругою, — вимовляю я. Голос виходить тоншим, ніж хотілося. Вони сміються. Хтось штовхає мене в бік, ніби випадково, і я хитаюся. Рідина з бокала ллється на пальці — холодна, липка. У грудях пече. Чому ніхто не дивиться? Чому всі просто танцюють, ніби я — порожнє місце в їхній ночі?

    Я відступаю, спина впирається в чиєсь чуже плече. Паніка підкочує, гаряча, колюча. Ще секунда — і я вже уявляю, як кричу, як вириваюся, як усе стає гірше. Серце калатає так сильно, що я відчуваю кожен удар у скронях. Долоні стають вологими. Я стискаю кулаки, нігті впиваються в шкіру, намагаюся дихати рівніше, але повітря здається зовсім не вистачає. Тривожність зростає...

Один з п'яних хуліганів нахиляється ближче, його рука ковзає по моєму ліктю.  
— Та розслабся, мала. Ми просто хочемо потанцювати.

Я намагаюся посміхнутися, але губи не слухаються. У голові крутиться: «Де ти, Лорен? Повертайся швидше». Але натовп ковтає все. Музика б’є сильніше, вогні сліплять. Я відчуваю, як тепло його тіла надто близько, як запах перегару змішується з моїм власним страхом. Щось у животі стискається, неприємно, тривожно.

Я намагаюся відійти ще на крок, але вони оточують. Не грубо. Але достатньо, щоб повітря навколо мене звузилося. Погляд падає на вихід — далеко, за стіною тіл. Ноги ніби ватні. Я ловлю себе на думці, що сьогоднішній вечір, який мав стати втечею, раптом став пасткою. І ніхто не прийде на допомогу.

    Серце стискається ще сильніше. Я ковтаю слину, важкість у горлі не минає. Пальці тремтять на склянці. Ще трохи — і я не витримаю. Але я стою. Дихаю. Чекаю. Бо що ще мені залишається в цій гучній, сліпучій ночі, яка раптом перестала бути моєю? "Лорен,  де ти чорт забирай?"— лаюся подумки. Але це зовсім не рятує ситуацію. Я відступаю, а хулігани наступають. Пастка закривається...
​