Глава 23

Сама від себе я не очікувала таких дій, адже після того всього, що наговорив мені Свят я б мала дати ще одного ляпаса і сказати, який же ж він придурок... Але ні, натомість я обнімаю його... І хай там що думає мій розум, я впевнена, що роблю правильно, а головне так, як хоче цього моє серце..
- Пробач, пробач мені Лавандо.. Я не мав тобі цього казати, не мав..- прийнявши мої обійми, одразу ж почав промовляти хлопець, а мені захотілось ще більше заплакати... З моїх очей текли сльози, але я знайшла в собі сили, щоб сказати:
- Досить.. Я не ображаюся.. Я рада, що знайшла тебе..
- Пробач..- не зупиняється і той - Я покидьок, останній придурок, я не вартий ні твого пробачення, ні навіть того, щоб бути поруч з тобою... Чуєш? Лавандо, я не вартий тебе...
- Вартий..- шепотом промовляю і я..
На секунду хлопець відривається від обіймів, дивиться на мене, в той час, як я буквально млію від погляду до болю знайомий, зелених очей... Його погляд здивований, ніби не розуміючи що я щойно сказала... Та й насправді, я й сама до кінця всього не розумію... В мені так багато відчуттів, що їх не можливо передати словами... 
- Тобто...ти?? - питає, але не договорює до кінця... Проте я знаю, що він має на увазі... І напевно так, я готова, але не зараз, не в цей момент.. Мені потрібен час оговтатись, прийти до тями, багато чого зрозуміти та усвідомити, щоб не зробити найбільшої помилки у своєму житті..
- Свят... Мені ще потрібно зовсім трохи часу..- кажу відверто, так як є...
Той тільки посміхається, а тоді швидко піднявшись на ноги, зненацька бере мене на руки, та прокручуючи в повітрі радісно промовляє:
- Я готовий чекати хоч вічність...
- Опусти мене на землю, ти збожеволів?? - кричу перелякано, але з радісною посмішкою на обличчі...
Той опускає мене на землю із словами:
- Так, я збожеволів... Я божеволію щойно опиняюсь поруч з тобою..
- Досить.. Нас там Женя вже зачекався..- кажу я, і прямую у бік його автомобілю..
- Женя??? Він теж тут? - округливши очі від здивування запитує той..
- Угу) - киваю схвально...
-Ну нарешті, не пройшло і пів року - сміючись промовляє Женя, побачивши нас на горизонті і додає - І де тебе носило?? Тільки змусив Злату хвилюватись...
Стоп. Що цей зрадник сказав? Я? Хвилюватись? Він серйозно? Як же ж мені соромно... Помічаю, як Свят вдоволено посміхається, але на моє щастя нічого не каже у відповідь... Ух, здається поки що пронесло..
Нарешті всі разом сідаємо у машину та вирушаємо у гуртожиток... Після всіх цих пригод, нам варто трохи відпочити. Ну принаймні, мені так точно.. 
***
Ранок. Нарешті я спала спокійно, ні за кого не хвилювавшись... Та все ж таки, є дещо що тривожило мене майже цілу ніч, не даючи спокійно заснути... І саме сьогодні я маю це вирішити та закінчити... Встаю дуже тихо, щоб не розбудити Свята, а сама одягнувшись вирушаю на цвинтар.. Дивно, колись я могла бути там звичайно то часто, але не з іншими зайвими людьми... Одягнутись тихо та непомітно я так і не  змогла, адже Свят майже в ту ж секунду прокинувся... Блін, ну не можна було довше поспати?? 
- Ти куди?? - сонно промовив той..
- Еммм.. - не знаю, що й сказати.. От чорт..
- Лавандо?? Кажи!! - наполягає на своєму..
- На цвинтар..- відповідаю спокійно, ніби говорю про це кожного дня..
- Я відвезу тебе! - не запитує, а стверджує.. Оо, впізнаю свого сусіда..
- Я і сама зможу добратися..
- Золотоволоско, давай не будемо сваритись на пустому місці, я відвезу тебе..- ще й досі сонним голосом промовляє він... Мило, виглядало дуже мило..
- Окей)) - нарешті змирилась..
І ось ми вже сидимо у його машині, вирушаючи на місце призначення... Ехх... Хвилююсь ніби їду туди вперше, хоча й не дивно, є про що хвилюватись... Приїхавши туди, прошу Свята залишитись у машині, він все розуміє і кивнувши головою, погоджується...
- Кирил... привіт... Як ти тут? Я сумувала... Напевно, від вчорашнього дня, ти був трохи шокований, ну і я також... Еммм... Не знаю, з чого почати... Переживаю, але впевнена, що ти здогадуєшся про що я хочу казати... Насправді я довго думала над всім цим... Над словами твоєї і моєї мами, над словами Свята та й взагалі над моїм ставлення до нього... Мені боляче це казати, але сьогодні я прийшла прощатися...з тобою... Тільки не сердься, я ще й досі люблю тебе, але з появою у моєму житті, Свята, все трохи змінилося... Я думала, що після тебе не покохаю нікого, та скільки я вже це приховувала, намагалась забути, сховати, але всеодно в душі щось відчувала до нього... Мені боляче, що я все це кажу тобі, але так буде краще для мене... Я впевнена, що ти зрозумієш мене... Впевнена в тому, що хочеш щоб я була щасливою і не будеш ображатися... Кирил, я кохаю, безмежно кохаю тебе, але на жаль ми не змогли, та й вже не зможемо бути разом... 
З моїх очей рікою течуть сльози, а дихати стає набагато важче... Мій світ перевернувся з кожним сказаним мною словом... Біль.. як же ж мені боляче... Дивлюсь на подаровану Кирилом каблучку, знімаю її із свого пальця, прижимаю до себе, цілую і промовляю:
- Пробач мені любий, ти завжди будеш у моїй пам'яті, я кохаю....
Каблучку залишаю на його могилі, ще раз дивлюсь на його фото, гірко посміхаюсь та із сльозами на очах повертаюсь до Свята... Він чекав на мене, а побачивши в такому стані без зайвих слів просто обняв... Я подивились у його, сповнені теплом, зелені очі і посміхнулась, а він посміхнувся у відповідь... Провів рукою по моєму обличчі, поглядом також ковзаючи по ньому.. Зупинився на моїх губах, а потім знову подивився в очі, ніби про щось запитуючи... Повільно кліпнувши очима, я дала свою згоду... І буквально в ту ж секунду відчула приємний, чуттєвий поцілунок....Все ніби у казці, після болі, настав момент мого...нашого щастя...
- Я кохаю тебе, Лавандо:)
- І я тебе Свят, і я тебе:)

Ось і добігла до кінця, чуттєва історія кохання Свята і Злати.. Як вам? Сподіваюсь, що змогла докопатись до серця кожного із вас🥰💞