Глава 18

Я. Люблю. Тебе. Лавандо. Гострим відлунням пролунало у моїй голові та вдарило струмом... Він? Любить? Благаю, скажіть мені хтось, що це звичайний сон, кошмар, ілюзія, але тільки не правда... На його останньому слові вириваюсь з обіймів та виходжу з машини... На єдиний момент я забула, як дихати чи навіть говорити... Хотілось просто потонути, померти, повернутись до Кирила, але не чути цих слів... Не чути цих слів від нього... Я не хочу.. не можу... Не можу кохати.. Не хочу робити боляче... 
- Злато, сядь у машину...- крізь вир моїх емоцій, чую голос Свята... Проте ігнорую..
- Лавандо! - зупиняюсь... Чорт забирай, чому після цього я завжди здатна слухати його? Чому це слово так діє на мене? Чому взагалі він зве мене так? 
- Свят.. Благаю..не треба...- дивлюсь на нього із сльозами на очах...
- Але..чому? Злато чому? Чому ти боїшся мене? Що зі мною не так? - запитує хлопець, роблячи мені все більше і більше боляче... 
- Я не можу..- видаю зовсім тихо..
- Але чому? Я не розумію! Я не можу спокійно дивитись на тебе, від кожного твого руху мені зносить дах, а за твої посмішку я ладен померти... Я кохаю тебе Злато... 
- Свят, не треба..- приклавши руку до горла, промовляю я, розуміючи навіть те, що йому також важко... Але що я вдію? 
- Чому не треба? Лавандо? 
- А тому що, тому що я не зможу полюбити тебе... Чуєш не зможу...- прокрикую йому у лице..
- Ти кохаєш іншого? - розчаровано та розбито запитує він...
- Так... Кохаю.. Кохала... Та це вже немає значення...- відповідаю я, згадуючи свого зеленоокого... І ще один ніж у серце..
- Тобто?? 
- Я..я не хочу про це говорити...- затамувавши подих промовляю..
- Я не розумію..- голос хлопця ріже ще більше... Він розчарований, так само як і я... - Поясни!! - знову додає він..
- Я..- видаю здавалось би останнє слово, як починаю розуміти, що ледве стою на власних ногах, а перед очима все розпливається... А згодом - темнішає...
- Лавандо?! - переляканий голос Свята, єдине, що вдалось почути на останок... 
*** 
Свят:
Вона не кохає мене! Не кохає! У її серці хтось інший.. Але хто? Хто він? Я його знаю? І чому це тепер не важливо? Хоча... Зараз важливо тільки те, щоб вона прокинулась.... Без зайвих думок я повіз її до себе додому... Це було найближче тут місце.. Тільки б з нею все було добре... Чорт! Чорт! Чорт! У всьому винен тільки я... Це я довів її до такого! Я! Я! Її проблема! Проблема тільки в мені! Вона не винна... Не винна, що кохає іншого! Не винна в тому, що в неї закохався такий покидьок як я... Не винна... 
Кладу Золотоволоску на своє ліжко та сідаю поруч... Тим часом викликаю швидку...
- Звичайна перевтома! Пацієнтка пережила великий стрес... Все що їй зараз потрібно хороший відпочинок та міцний сон! - промовляє лікар, закінчуючи огляд..
- Звичайно, дякую лікарю! - зачиняю за ними двері та повертаюсь до Злати..
Вона не прокинулась! Нічого, я почекаю! Я готовий чекати вічність, щоб знову потонути у її очах...
- Пробач мені Лавандо, пробач! Я не хотів, щоб так сталося! Ти справді дуже для мене дорога, і я не хочу тебе втратити... Я все розумію... Я зникну з твого життя, обіцяю! Я обіцяю, що не завдам тобі болю! Обіцяю, ти більше ніколи не побачиш мене! 
- Не смій таке обіцяти! - зненацька розплющивши очі, шепотом промовила вона... - Я не хочу втрати всіх...
- Всіх?? - здивовано дивлячись на неї, перепитую..
- Так, всіх... Батька ..Кирила...- на останньому слові з її очей покотилась сльоза... Знову цей Кирил?? Хто ж він? Брат? Чи??? 
- Два роки тому мій батько потрапив в ДТП... В день його смерті у моєму житті з'явився Кирил... Я дуже любила його, він був моєю опорою...Рівно через рік, на мій випускний, він готував для мене сюрприз, а дорогою до мене також потрапив в ДТП... Я гадала, він житиме, але... він помер на моїх руках з посмішкою на обличчі та словами : "Я люблю тебе, Лавандо.." - посмішка з її обличчя зникла, очі наповнились пустотою та жалем, а моє серце в той момент - ще більшим коханням до неї.. Ось вона - щира Злата...
Навіть не знаю, як їй вистачило слів все це розказати... Тільки тепер...тепер мені все зрозуміло... 
- Я..Лавандо...вибач..Злато, мені дуже шкода...
- Не вибачайся... тобі немає про що шкодувати... 
- Є... Я думав тільки про себе, і жодного разу не міг здогадатися причини твого холодного ставлення до мене... Я не міг навіть уявити, що все настільки складно... Пробач.. Лаван..Злато...
- Лаванда, зви мене Лавандою:) - з гіркою посмішкою промовляє вона витираючи останню сльозу... 
- Ми можемо бути друзями? - обережно запитую, адже не можу втратити її зараз... Я не можу триматись на відстані... Я не зможу не бути біля неї... Я не зможу не любити, я хочу бути поряд завжди... Я хочу, щоб вона любила мене, як Кирила... Я добюсь цього..згодом...
- Можемо - відповідає вона...і додає - Це єдине, що я можу...