Глава 17

- Куди ми їдемо? - запитую в Тимура, сідаючи у його машину...
- Сюрприз...- посміхаючись відповідає він... Свят точно перебільшує! Здається Тимур і справді хоче виправитись і насправді, це дуже приємно... 
Проходить вже ціла година, а ми ніяк не зупиняємось, і чує моє серце, що все не так просто, як здається... 
- Може вже скажеш куди ми їдемо? Так пізно, та ще й так далеко?? 
- Хей! Не хвилюйся, кажу ж, сюрприз! - ніби заспокоює мене хлопець... 
І справді, напевно на секунду я заспокоююсь, але щойно дивлюсь у вікно, як розумію що будинки кудись зникли, а за ними з'явились непроглядні хащі... Ніч. Хащі. Авто. Все, як у найстрашніших фільмах жаху.... Чорт забирай, що це все означає?? Буквально ще одна хвилина і ми зупиняємось посеред дороги, де немає жодної людини... І ось тут мене починає накривати паніка...
- Тимур, де ми? 
У відповідь - нічого, крім звуку закритого авто... Що відбувається? 
- Тимур??? - відчуваю, що мій голос охрип...
- Кицю, ти думала, що зможеш так просто втекти?! 
- Що?? - єдине, що вдається сказати
- Я завжди отримую все, що хочу! - "солодким" голосом промовив хлопець, торкнувшись мого волосся..
- Не чіпай! - огризаюсь...
- Хах!! Ну, ну, ти ще закричи, й так ніхто не почує...- шепоче прямо на вухо, тепер торкаючись моєї руки...
- Будь ласка...відпусти..- починаю благати і... плакати??? 
- Ні - знову шепоче... Це кінець! Мені ніхто не допоможе... Кирил, якби ж ти був тут:( Благаю, допоможи... 
- Допоможіть! - починаю кричати... Хоча, це не допомогає, а Тимура тільки звеселяє... А щоб тобі зуби повипадали, чортів придурок! 
От чому я не послухала Свята? Чому? Чому я така дурна? Чому довіряю всім і кожному? А тепер? Що тепер? Свята тут немає! Він не допоможе! Це точно - кінець:( 
- Тимур, благаю, відпусти! Відпусти! - знову благаю із сльозами на очах... 
- Тимур! - кричу на кінець, стукнувши по склу вікна... 
І в той же момент чую, як під'їжджає ще одне авто... Порятунок? Смерть? Його напарники? Чи може Свят? Хоча...звідки йому тут взятись? Не поїхав ж він за мною, після того як ми посварились? 
- Відчиняй машину! - долинає, здається знайомий чоловічий голос...
- Відчиняй кажу! Бо скло розіб'ю! - голос підвищується та наближається з кожною секундою... 
На мій подив в ту ж хвилину двері відчиняються... Злякався? За ними одразу ж з'являється знайома постать... Свят?? 
- Свят?? - повторюю крізь сльози свої думки у голос... 
- В машину! - навіть не дивлячись на мене промовляє хлопець... Хах, він думає, що після того, що я зараз пережила мене злякає його тон... Нууу..він не помиляється! Слухняно втікаю до його машини... І знаєте байдуже, байдуже, що зараз станеться з Тимуром... 
Проходить деякий час і Свят повертається.... А я ще й досі тремчу від страху та холоду, готуючись до його нарікань та криків про те, що я справжня дурепа, яка ніколи і нікого не слухає та завжди потрапляє в халепи...  Але...все складається по іншому...
- З тобою все добре? - дивлячись тепер прямо в очі питає він...
У відповідь - киваю головою..
- Пробач, що накричав на тебе.. Я думав, що не встигну...- з розчаруванням у голосі говорить він..
- Я...я..я... Дякую..якби не ти..я б..я б... Я справжня дурепа... Пробач мені Свят. Якби я одразу послухала тебе..нічого би не сталося... Пробач... Я..я.. дякую...- плачу гіркими сльози, затинаючись після кожного слова...
Хлопець посміхається, проводить рукою по моєму обличчі...а тоді не обдумуючись обіймає мене... Знаєте, стає так тепло, як ніколи раніше...я почуваю себе у повній безпеці...Та навіть попри це мене мучить одне питання... Чому? 
- Чому? Свят, чому? Чому ти приїхав за мною? Я думала ти...
- Залишу тебе з Тимуром наодинці? Ти серйозно вважаєш мене таким покидьком? - не відпускаючи від своїх обіймів, спокійним голосом питає хлопець...
- Я..- єдине що виривається із мого рота..
- Не залишу..- відповідає за мене і додає..- Бо..
- Бо?? - намагаюсь дізнатись, як найшвидше... 
- Я.. люблю тебе Лавандо...- промовляє він, тим часом, як гострий ніж ріже моє серце...