Глава 13

Поспіхом збираю деякі речі та не сказавши ні слова прямую до автобусної зупинки... Хочу побачити маму...негайно хочу поговорити з Кирилом... Не хочу нікого бачити окрім них... Особливо Свята... 
- Золотоволоско, стій! - вилітає в коридор і Свят... Благаю, залишайся на місці... Не йди! Благаю не йди за мною! 
- Та стій же ж! Почекай! - ніби благаючи кричить він, але я не зупиняюсь... Я не можу зупинитись! Я не можу знову подивитись в його зелені очі! Я не можу бути так близько біля нього! Принаймні не зараз! Не в цей час! Не в цей момент, коли мої думки забиті тільки один - соромом! 
- Лавандо! - його голос охрип, проте я відчула, як його рука схопила мене наблизивши до себе... Та майже одразу  я вдвічі збільшила цю відстань! 
- Не чіпай! - кричу я на нього...
- Я поясню...- не відступає від свого..
- Не треба! - буквально шепочу.. Відчуття ніби великий комок застряг в моєму горлі не даючи нормально говорити, чи навіть дихати...
- Але..
- Будь ласка..- прошу крізь сльози... Давно я не відчувала такої слабкості.. І такої душевної болі.. Скажете, звичайний поцілунок? Що тут такого?! Але для мене це значить багато... Адже ніхто крім Кирила не мав права мене цілувати... І це - боляче...
Нарешті він здається і просто відпускає мене... Боюсь навіть поглянути в його очі, тому опустивши погляд "тікаю" на вулицю... Ух..свіже повітря... Вдих. Видих.. Так..Злато, заспокойся! Візьми себе в руки! Чимдуж сідаю в автобус та вказавши потрібно адресу, із трепетом їду нарешті до мами.... 
- Мам..я приїхала...- намагаюсь чи здається не можу, голосно кричати..
- Доню? Щось трапилось? Чому так швидко? - хвилюючись перепитала вона...
Без зайвих слів кидаюсь у її обійми та гірко плачу, ніби зараз із моєї душі забрали залишки мого серця, і знищили до попелу...
***
Свят:
Чорт! Чорт! Чорт! Який же ж я ідіот! Навіщо я це зробив? Навіщо? Тепер вона втекла! Вона боїться мене! Не хоче, щоб я чіпав її... Не хоче бачити мене... В той момент, я почув стук у двері..  Золотоволоска? Повернулась? З надією біжу відчиняти ті кляті двері, але одразу ж розчаровуюсь.. Це не вона! Женя! Що він тут робить? 
- Здоров молоді люди, як поживаєте? Твоя дівчина не буде проти, якщо я зайду? - питає він..
- Її немає...- кидаю я, навіть не заперечуючи слова "твоя дівчина"... 
- Оо, і куди зникла? В поліцію дзвонив? - жартує друг...
- Чувак, ти здурів!? - огризаюсь...
- Таак.. ясно.. Давай, гони інфу! Що сталося? 
- Я поцілував її..- гірко посміхаюсь, згадуючи той поцілунок... Вона тремтіла у моїх руках...її вуста були такими солодкими...
- Ну ііі? 
- Що ііі? Вона втекла! Сказала, щоб я не чіпав її...
- Ух...не така вже й проста твоя Золотоволоска...- промовляє Женя і додає:
- А ти нащо поцілував? 
- Ай, Жень, а чому цілують дівчат?? Подобається мені ця психопатка! Ясно?! 
- Та це було ясно вже давно! - посміхаючись каже він - Просто хотів це почути від тебе! Солодкий тріумф називається:) 
- Краще скажи, що мені тепер робити? - питаю у нього... Адже самому в голову не лізе нічого...
- Почекай поки вона приїде! Заспокоїться! Ну а потім зізнайся їй в тому, що відчуваєш! Дівчата люблять, різні романтичні зізнання... Ну там..свічки..троянди... Короче...сам вже придумаєш як! - підбадьорливо відповідає Женя і ніби стає легше...Хоча здається, із цією дівчиною не буде все так просто! 
***
- Донечко, може нарешті розкажеш, що трапилось? - запитує у мене мама, щойно я заспокоююсь...
- Мам, я не знаю..не знаю...нічого не знаю...все дуже складно... Кирил. Свят. Поцілунок. Все погано...
- Чекай! Чекай! Я нічого не розумію! Свят, це той самий, що букет квітів прислав? 
- Угу...- понуро відповідаю..
- А поцілунок?? - знову запитує вона..
І ось тут я зрозуміла, що бовкнула зовсім не те, що хотіла.. І як тепер все пояснити мамі? Який сором....
- Емммм....- довго протягую...
- Гаразд.. гаразд..я жартую доню:) Це ж твоє особисте життя... Але все ж, можу я хоч якось допомогти? 
- Якщо тільки дасте пораду... Я ще й досі люблю Кирила... дуже люблю:( Але Свят повністю заплутав мене... Він то грубий, то добрий, а останнім часом взагалі дуже дивний... Часто посміхається, дивиться на мене так, ніби не бачив цілий рік... А я нічого не розумію.... 
- Хлопці завжди дуже дивно поводяться, особливо коли у їхньому житті трапляються такі красуні, як ти:) - підбадьорює мене мама...- Ось твій тато, був таким самим:( Були ми з ним, як кіт і собака... Часто сварилися, але були не розлучні... Ну і в кінцевому результаті, закохалися.... - промовляє свої останні слова пускаючи крихітну сльозу... Вона ще й досі любить його, сумує за ним, так само як і я... 
- Златочко, просто слухай серце! - дивлячись на мене говорить вона і здається я все розумію.... Але водночас не хочу розуміти нічого... 
***
- Ох, Кирил... Як же ж мені важко без тебе! - промовляю я, сідаючи поруч його могили... 
- Я сумую... Мені не вистачає тебе... Твоїх зелений, гарних очей.. Посмішки.. Жартів... Не вистачає навіть твого запаху чи дотиків. Не вистачає тебе:( 
- Сподіваюсь, сьогодні ти не бачив мого сорому... Не сердься будь ласка...не ревнуй... Я люблю тільки тебе:( Чуєш, Кирил? Тільки тебе:( 
- Він теж тебе любить...- чую знайомий, рідний, жіночий голос... Невже...? 
- Тьотю Сніжана!? - повертаюсь із словами на очах.. Як же ж я рада її бачити...
- Я теж рада тебе бачити! - відповідає вона на мої думки:) 
Піднімаюсь і одразу кидаюсь у її міцні обійми... Я скучила за нею... А мама, як зрадіє коли дізнається...
- Як ви тут? - запитує вона, порушуючи нашу мовчанку...
- Помаленьку... Мамі вже набагато краще... Ну а я...теж...нормально.... Сильно сумую за Кирилом... - відповідаю і хочу гірко заплакати, проте стримуюсь і додаю:
- А ви як? Надовго тут? 
- Назавжди!!! - відповідає Сніжана, і в мене на мить виростають крила... Це ж чудово! Прекрасно! Тепер мамі буде не так самотньо, коли у мене навчання... Я рада:) 
- Я теж сумувала за Кирилом..тому і приїхала.... І за вами з мамою також:)  Як доречі твоє навчання? Знайшла нових друзів? Можливо хлопця? 
На її останньому слові в моєму горлі пересохло, а серце на мить зупинилось! Друзі - так! Хлопець? Хах, смішно навіть подумати про таке.... 
- Так...Подругу - Риту... В неї таке саме руде волосся, як і у вас... Та й загалом вона весела, добра.. А хлопця - ні, в ніякому разі... Я люблю тільки Кирила...
Сніжана гірко посміхнулась..погладила мене по голові і промовила:
- Моєму сину точно пощастило з такою дівчиною, як ти... Але..так не можна... Тобі потрібно жити далі... Закохуватись, проживати свої дні з такими емоціями, якими ще не переживала ніколи...Жити. А не існувати!!! Кирил теж любить тебе, я впевнена... Але він точно б хотів, щоб ти була щасливою.... Не плакала! Не сумувала! Кохала! 
- Але я не можу...- моє серце розбивається вщент..
- Можеш, Златочко, можеш! Заради Кирила! Заради свого щастя! Заради себе! Я впевнена, що в твоєму житті ще з'явиться хлопець, в якого ти по вуха закохаєшся, і він зробить тебе щасливою.... Впевнена, ним точно міг бути Кирил... Але... зараз він тільки у наших серцях... Пообіцяй, дай слово, що ти будеш щасливою! Знову закохаєшся! Не будеш заперечувати своїх почуттів! Не будеш їх боятися! Будеш жити....
- Але...
- Пообіцяй! - наполягає на своєму Сніжана..
- Обіцяю! - здаюсь і я... Всеодно мені здається це не можливим! Адже я кохаю тільки його! ЙОГО! Але якщо я і справді закохаюсь знову, то тільки заради нього, заради мами та Сніжани, я буду щасливою! Принаймні постараюсь!