Глава 12

Повторюю це в мільйони разів - Свят божевільний і дуже, дуже дивний хлопець... Навіть те, що він доволі симпатичний, не робить його більш нормальнішим... От чого він дивитися на мене так..ніби нікого крім мене в цій аудиторії немає? Чому він змушує мене ніяковіти? Чому я відчуваю, ніби кожен його погляд пропалює мою шкіру? Що змінилося? Що змінило його? 
- Сподобались квіти, Лавандо? - чую голос Свята, щойно всі вийшли із зали..
- Угу.. дякую.. напевно... Але для чого? - дивлюсь прямо в його очі, шукаючи відповіді...
- Бо я так захотів...- грубо відповідає він, розвертається і прямує своєю дорогою... Що це було? Куди дівся милий та добрий Свят? Чи можливо я його просто вигадала? 
***
Нарешті пари закінчились і я спокійно зможу піти в гуртожиток, щоб відпочити... Рита кудись зникла, кулею вилетівши із зали, щойно закінчилась остання пара... Тому поки немає людини, яка б змогла мене зупинити... Але ні, не може мені так щастити..
- Куди йдеш? - дає про себе знати Тимур...
- До себе в кімнату...А що? - запитую у відповідь
- Хотів запропонувати погуляти сьогодні!? 
- Еммм.. думаю це погана ідея- промовляю я, тим часом, як по моїй шкірі пройшлась зграйка мурах..
- Будь ласка... Це звичайна прогулянка... Я не чіпатиму тебе.. Обіцяю...- наполягає він
- А як же ж Рита? З нею чому не гуляєш? - здивовано питаю, вчасно згадавши про подругу... Невже це "чудо" кинуло її?  
- Не зійшлись характерами..- байдуже відповідає Тимур... Бідна Рита... Мені її шкода:( 
- То як? - не відступає від свого 
- Я не...
- Короче...зайду за тобою о 7...- перебиває мене хлопець та даруючи свою "чудову" посмішку повертається і йде геть...залишивши мене із багатьма питаннями... Перше - Що за...? 
В повному шоці повертаюсь в кімнату... На мій подив Свят вже давно там, як і зазвичай сидить у телефоні... Його взагалі щось цікавить у цьому житті? Аа? Байдуже!!! Зараз головне інше - дурна пропозиція Тимура... Хоча і це не проблема! Я НІКУДИ НЕ ПІДУ! От і все! Кирилу б точно не сподобалося, що я гуляю з різними придурками! Та ще й такими як Тимур...  Не переживаючи ні за що, сідаю на своє ліжко та поринаю у читання книги.. 
- Злато, ти готова? - чую за дверима голос Тимура... От чорт! Ну що ж він за причепа! 
- Ти кудись йдеш? - нарешті долинає і голос Свята... Та невже?! Хвилюється за мене??! 
- Ні..- малослівно відповідаю прямуючи до дверей....
- Ти ще не готова? - кидає на мене здивований погляд Тимур..
- А я хіба давала свою згоду? Дорогенький, ти щось плутаєш!!! - відповідаю спокійно та впевнено...
- Ти жартуєш???  Кицю даю 10 хв... - наполягає на своєму...
- Тимур тобі краще піти! - не відступаю і я...
- Ти не почула, даю 10 хв!!! - грубим голосом промовив мій опонент.... Такий тон не для мене... Ненавиджу коли на мене підвищують голос.. Ще й до того ж персони протилежної статі...
- Ти щось сказав!? - запитує у відповідь Свят, який буквально за секунду опинився поруч зі мною...
- Може це ти не почув??? Тобі вже сказали - краще піти! - знову промовляє він...Ух, аж від серця відлягло... А то я б ще довго відганяла Тимура від цих дверей! 
Настрій хлопця різко змінився! Не такий впевнений, правда?! Тимур злим поглядом подивився на мене..типу "Ти ще про це пошкодуєш!" І аж тоді зник з перед очей... Повертаюсь до Свята і навіть не розумію, як змогла опинитись настільки близько....Відчувала його кожен вдих та видих, здається ясно розуміла серцебиття, в той час як моє гриміло із швидкістю світла .... Дивимось один одному в очі...але мені боляче подивитись на них навіть секунду... Занадто нагадують Кирила:( Відвертаю погляд, але його рука знову повертає моє обличчя в його сторону, рухами наказуючи дивитись тільки на нього... Хах..йому подобається робити мені боляче? Це настільки приємно??? Шукаю відповіді у зелених очах, але знайти не можу... Та й зараз вони такі дивні, незнайомі і водночас здаються до болю рідними...Зіниці розширені, ніби їх зелений відтінок став набагато темнішим та загадковим... Його погляд ковзає по моєму обличчі... Очі, вилиці, лоб, щоки...- напевно кожен сантиметр був пропалений його очима... Губи - і я на мить забула як дихати... Довгий, пронизливий погляд на моїх вустах, тривав ніби вічність, а я задихалась від кожної своєї думки.... Він не може.... НІ! ЦЕЙ ЗЕЛЕНООКИЙ ЗДАТЕН НА ВСЕ! 
Все що нас розділяє - повітря... Кілька міліметрів... Найменша відстань свого часу...Я відчаю його гаряче дихання, яке переливається в такт з моїм серцебиттям... Його очі знову подивились на мої...та щойно я відчула полегшення, як разом із тим, відчула, як його вуста торкнулись моїх.. ВІН поцілував мене? Хочеться кричати від болі! Хочеться кинутись в глибоку прірву! Хочеться відштовхнути та розірвати цей сором... Але стою! Досі стою в його обіймах! Прикута до нього губами, прикута ногами до землі! Щось дивне, міфічний зв'язок через який я не можу відступити! І це боляче! Боляче навіть розуміти! Але на моє щастя він припинив це першим! Хочу плакати! Хочу кричати! А що мене зупиняє тоді? Його погляд знову той самий, він не відходить ні на крок, напевно чекаючи що буде далі? Але хіба я знаю? Відриваюсь від його рук і не стримуючи жодних емоцій, б'ю гучного ляпаса! Даю волю сльозам! Байдуже, що він подумає! Просто байдуже!! 
- Не смій мене торкатись ! - промовляю я, відчуваючи, що мій голос тремтить... Здається навіть не через цей поцілунок...це щось інше... Образа, лють, гнів, жалість...але не на нього! На себе! Адже я це дозволила! Не відштовхнула! Хоча він також не мав права торкатись мене! Він не мав права на цей поцілунок! Як же ж мені соромно! Кирил! Любий Кирил, пробач мені! Пробач:( 
- Лавандо, я все поясню! - ніби оговтавшись промовляє хлопець, ступивши до мене крок, але я відступила знову, шепотом сказавши:
- Не смій! :(