Глава 9

"Прямую коридором свого універу... Годинник показує 12 ночі.. Що я тут роблю? Та ще й так пізно? Хочу повернутись назад, але не можу... Йду вперед не зупиняючись, ноги зовсім мене не слухають... Що за...? Я ж хочу просто до своєї кімнати! Хіба так багато прошу? Буквально в ту ж мить помічаю дивний силует... примарний зв'язок тягне мене до нього... А тихий шепіт знайомого, рідного голосу пробирає аж до кісток...
- Люблю тебе...Лавандо:) - прислуховуюсь до голосу Кирила... Отже це він? Він тут? Мій Кирил тут? 
Із сльозами на очах біжу до темної постаті... Мурашки йдуть по всьому тілу, а серце б'ється із скаженою швидкістю... Як же ж я за ним скучила( Як же ж я хочу його обійняти і ніколи не відпускати... Нарешті наближають до нього. Без зайвих слів чи пояснень притуляюсь,  обнімаю настільки міцно, наскільки це можливо.. і просто плачу, проте моє обличчя сяє посмішкою... Знову зустріти його - приємно до самого болю..Знову вдихнути аромат його парфумів - найгірше бажання і найкраща отрута... Тут і зараз. Тут і зараз, я хочу потонути у його руках навіки... Просто бути поруч з ним назавжди... Байдуже, де і як?!! Головне з ним, навіть якщо це буде смерть...
Відчуваю як його рука ковзає то моєму обличчі, то волоссі, то просто гладить спину, викликаючи по моїй шкірі сироти...Він виводить по спині візирунки, змушуючи мої щоки покритись рум'янцем.... Пропалює гарячим диханням шию, залишаючи приємні сліди поцілунків... Я тону і хочу тонути вічно... Я відчуваю...відчуваю, як він вдихає моєї шкіри... посміхається і знову шепоче на вухо:
- Лавандо:) Ти...- не даю йому договорити, адже розумію це не голос мого Кирила...це не він..невже він покинув мене? ...але ж ні...я справді чула його голос...голос мого Кирила...він кликав мене Лавандою, казав, що любить...тоді...куди він зник? Чому залишив мене? 
Серце наповнюється різким болем, дихання сповільнюється, час припиняється.... Все ж наважуюсь подивитись вгору... Хто ж мене тоді обіймає? Хто знову називає Лавандою? Чий голос замінює голос Кирила??? Ніби ті самі зелені очі дивляться на мене, але щойно я роздивляюсь повний силует хлопця, отримую бажання провалитись крізь землю... Свят??? Свят??! Відходжу на крок назад... Витираю очі від сліз... Ні, це точно він! Той самий зеленоокий, який переслідує мене з першого дня в універі! Той самий хлопець, який дратує тільки своєю присутністю! Той самий, але не мій Кирил! Тоді чому він тут? Знущається? Хоче принизити? Що? Що сидить у голові цього зеленоокого? Він робить крок до мене, але я відступаю:
- Не підходь! 
- Золотоволоско, я...- намагається щось сказати, але я знову перебиваю його:
- Ні! Не смій! Я не хочу...
З мого обличчя знову котиться сльоза нестерпно болю... Чому всі брешуть? Чому цей світ наповнений брехнею? Біжу геть. Біжу не спиняючись! Свят стоїть на місці та просто дивитися мені у слід! Байдуже! Байдуже! Я хочу знайти Кирила! Він тут! Я знаю! Я відчуваю це! І не помиляюсь! Буквально кілька секунд і я от-от доторкнусь до нього. До справжнього Кирила, мого Кирила! Підбігаю, обнімаю, але у відповідь тиша...
- Я так сумувала...чому ти покинув мене? - запитую,  дивлячись благальним поглядом залишитись тут зі мною...
- Я не покинув Лавандо...я з тобою завжди...але є той...кому ти потрібна не менше...- його голос охрип, проте це не завадило почути кожне його слово. Кожне слово, яке ранило моє серце...зробило подряпину за подряпиною...залишило пекучий слід.. Що це означає? Кому потрібна? 
- А тобі ні? - знову питаю із жалем...
Гірка посмішка з'являється на його обличчі, він проводить рукою по моєму волоссю і тоді промовляє:
- Мені ти потрібна завжди...але..
- Нііі..- мій крик виривається назовні..- Я не хочу нічого чути. Ти і тільки потрібен мені... Я не можу без тебе..чуєш? Не можу... Я люблю тебе Кирил!!! 
Та він зовсім не реагує на мій крик...витирає сльози з мого обличчя та ніжно цілує...ніби заспокоюючи..дарує нове дихання, нове життя...
- Зможеш..- промовляє свої останні слова і просто зникає... Розчиняється у моїх руках.... Залишає пустоту всередині, яка заглушує все і знову не дає змоги дихати..."
- Кирил!  Нііі!! - кричу я, прокинувшись від страшного...сну? Це був сон? Знову? Кирил не був зі мною? Все це дурний сон??? Чому я не залишилась у ньому назавжди? Чому я навіки не заснула? Чому взагалі прокинулась? Чому я ще досі жива? 
- Хей, тільки 5-та ранку! Ти збожеволіла, чи що? Навіщо так кричати? - підбігаючи до мене, промовляє Свят...пильно дивиться в мої очі, а тоді знову запитує:
- Ти плакала? Щось трапилось? 
Так! Трапилось! Світ, в якому я ще досі існую! Світ, який спричиняє тільки біль! Трапилось! Смерть! Люди, яких я люблю, покинули мене назавжди! Я просто більше не хочу жити...я не можу жити...
- Тобі здалось! Все норм! - відповідаю я, піднімаючись із ліжка..а опинившись біля своєї шафи, додаю - Можеш повертатись у царство Морфея...
- Куди ти? - питає хлопець, помітивши мене біля виходу...
Допитливій  Варварі носа на базарі відірвали! 
- Гуляти! - відповідаю я, зникаючи за дверима кімнати...
Все чого я зараз хочу - розвіяти думки перед парами... Переводжу свій погляд на колечко, подароване Кирилом, видихаю та прямую на вулицю...
***
Світанок! Вперше за довгий час, я зустрічаю світанок...Спогади про Кирила знову хлинуть рікою... Вдихаю ранкове, прохолодне повітря і відчуваю, як чиясь рука торкається мого плеча... Перелякано повертаюсь і подумки даю одне й те саме питання: Що він тут робить??? 
- Тимур??? - здивовано дивлюсь на хлопця. Що йому від мене треба? Ще одного ляпаса?