Глава 7

***
Здається, що вона точно не чекала такого повороту подій... Хмм..а вона мила, коли не свариться..А так, це нестерпне дівчисько! Мої очі ще таких не бачили! "Пощастило" мені із сусідкою! 
- Ну я ж не знаю твого імені!!! Що тебе так дивує? - викручуюсь як можу, але здається вона не з дурних...
- Це ти мене врятував від Тимура? 
- Від кого? Золотоволоско, ти про що? - не відступаю від свого...
- Оо, Божееее..ти нестерпний... Ти дурень, чи просто прикидаєшся? - Ооо, а коли сердиться, то ще миліша..
- Хей, божевільна, заспокойся! 
- Гаразд... Ясно все з тобою!- нарешті ця дівчина трохи вгамувалась... - Але все ж, дякую! - промовляє вона наостанок...і навіть... посміхається??? Ого, це щось новеньке! Це чортеня вміє посміхатися? 
- Я Свят доречі... Добраніч, Золотоволоско!!! - кажу я, встигаючи почути її відповідь:
- Угу... А я Злата..
Отже, Злата??? Хммм...що ж, мені точно "щастить"!
Давайте розповім свою "цікаву" історію життя... Святослав власною персоною... Син багатих батьків, який закохався у звичайну дівчину із села... Свою Золотоволоску... Все, що відрізняло її від Злати, так це її очі - темні, карі.. А все інше, ніби її копія... Золотаве волосся, щира посмішка, і те саме ім'я - Злата... Я любив її, любив так, як ще ніколи і нікого не любив... Вона часто сміялась з моїх жартів, даруючи свою неймовірну посмішку. А я ще більше закохувався.. Мені здалось, що мої почуття взаємні... Хах, всього лиш здалось! В той час, як я дарував їй коштовні дарунки, водив у ресторани та був готовий дістати навіть зірку із неба, вона крутила роман з моїм колишнім другом...Ним був Тимур! І я ненавиджу, ненавиджу їх обох. Ненавиджу себе, за те, що так сліпо вірив всім їхнім словам... А побачивши, як Тимур знову чіпляється до якось дівчини, мене охопили лють і за теперішнє, і за минуле... Хто ж знав, що потерпілою виявиться ця божевільна...Хоча...так..не посперечаєшся...з її вродою не зрівняється навіть "моя" Злата...  Але це не важливо! Зараз я не довіряю нікому - особливо дівчатам! І тим більше з іменем Злата... 
***
"Гуляю нічним містом поруч із Кирилом!!! Його рука тримає мене за талію, а посмішка зігріває всю мою душу:) Як я за ним сумувала... Як я його люблю...
- Лавандо, мені пора йти... Я люблю тебе...- його тихий шепіт, як і завжди пронизує аж до кісток..
- Не йди! Кирил не йди! Не залишай мене одну! Я не можу без тебе, чуєш не можу!!! - кричу йому у слід...
Він повертається, знову дарує свою посмішку і промовляє:
- Зможеш:) Але я завжди любитиму і захищатиму тебе... Чуєш, Лавандо?! 
- Нііі - кричу, але набагато тихіше... З очей котяться сльози, а серце знову нагадує про біль.." 
Прокидаюсь! Це був всього лиш сон! Кирил не зі мною:( 
- Хей! Божевільна, що трапилось? - ніби хвилюючись запитує Свят... Ого, прибіг на мій крик... Байдуже:( 
- Все норм! - сухо відповідаю, прямуючи до ванної...
- Ага! І тому ти плачеш? - хлопець зовсім мені не довіряє... Ну хоч щось в нас із ним взаємно...
- Тобі здалось! - кидаю наостанок, зачиняючи за собою двері ванної... Все, що мені потрібно - контрастний душ... 
Повертаюсь до кімнати, як свіжий огірочок... Ні сліду від сліз, тільки сон залишився у пам'яті... Проте не час, потрібно бігти на пари... Свята також немає... От і чудово, менше бачить, менше знає, буде краще спати...
В аудиторії зустрічаю Риту... Як же ж мені подобається її волосся і посмішка, яка змушує також посміхатися. 
- То як перший день в гуртожитку? - пошепки запитує вона..
Ох. Гуртожиток. Кімната. Тимур. Свят. Такого стресу я давно не переживала. Цей хлопець, навіть попри порятунок, всеодно мене дратує... Вторгся у мою кімнату, ще й божевільною називає. А ця Золотоволоска? Він серйозно??? Хоче це краще ніж киця, мала чи інші тупі прізвиська... 
- Ніби норм..- відповідаю я... Їй не треба знати про мої проблеми. Я звикла до них, і завжди борюсь із ними сама, чи просто мирюсь із цими проблемами... - А твій перший день? Було щось цікаве? 
- Угу... Познайомилась з одним цікавим хлопцем..- трохи зніяковіло відповідає і Рита..
- Ого.. І як звати щасливчика? 
- Тимур..- шепоче вона... А мені хочеться провалитись крізь землю... Тимур? Той самий? Ну ні, Тимурів тут багато. Це не може бути він...
- Він доречі з нами на одному курсі вчиться.. Он сидить..- продовжує свою розмову подруга киваючи у правий бік головою... Повертаюсь... О ні, це той самий Тимур... Що за..? 
- Риточко, я не хочу тебе розчаровувати... Але цей твій Тимур...- не встигаю договорити, адже час пари закінчується, і подруга швидко вилітає з аудиторії...напевно, щоб зустрітись з Тимуром... Це огидно! Який же ж він покидьок! Бідолашна Рита... Треба її попередити, поки не стало пізно...
***
Біжу у пошуках подруги, сподіваюсь знайти її швидше, ніж вона того Тимура. Але з моїм визінням зустрічаюсь із Святом. Він мене переслідує, чи що? Чому ж мені так щастить на цього придурка? 
- Оо, Золотоволоско, куди біжиш? 
- Менше знаєш, краще спиш..- шиплю йому у відповідь і вже хочу йти, як його рука зупиняє мене..і дивним, взагалі не зрозумілим чином притягує до себе настільки близько, що я відчуваю його гаряче дихання.. Через надмірну силу, я не витримала рівновагу іііі частково була у його "обіймах" 
- Лаванда??! - почувся його тихий шепіт... Моє тіло вкрилось сиротами. Серце билось вдвічі швидше, а дихати перестала взагалі... Мої ноги не тримали мене, хотілось впасти на землю і не прокинутись ніколи... Чому всі наді мною знущаються? Чому світ такий жорстокий? Навіщо він сказав це слово?? Навіщо...? 
Стримую сльози наскільки це можливо, і вириваючись із його лап, біжу не озираючись... Я не можу це чути, не можу спокійно слухати, як хтось крім Кирила згадує про мій аромат парфумів... Я була тільки його Лавандою, тільки його... Ніхто не має права так називати, чи навіть згадувати про неї...