Глава 6

Біжу від нього куди подалі, головне - кудись далеко... Та із моїм щастям наштовхуюсь на якусь дуже красиву дівчину із рудими кучерями та блакитними, як небо очима...
- Ой, вибач..я й справді не хотіла..вибач..- починаю висловлювати найщиріші вибачення, адже не знаю, які тут люди і чи всі такі, як той зеленоокий...
- Та годі тобі, все норм..- посміхнувшись відповідає вона..
- Оо, серйозно?! Ух, чудово:) А то я думала, що у вас тут всі такі? 
- Тобто? - дівчина напевно була в шоці
- Нуу.. просто я так само з одним хлопцем наштовхнулась...і він був дещо грубим... взагалі він рідкісний придурок...- розповідаю як на духу новій незнайомці, на що та ще більше посміхається і тоді говорить:
- Це ж хлопці.. Чого ти ще чекала?! Я доречі Рита..А ти? 
- Злата:) - на моєму обличчі також сяє посмішка... Рита мені дуже сподобалась, сподіваюсь ми станемо хорошими подругами:) 
- Який курс? - знову запитує вона..
- Перший, а ти? 
- Теж:) 
***
Після ближчого знайомства, із сподіваюсь новою подругою, йду в пошуках своєї кімнати... Хоч би сусідка нормальна попалась і ми з нею знайшли спільну мову, або хоча б змогли не сваритись.... 
- Що за чорт!?? - чую знайомий ЧОЛОВІЧИЙ голос, який долинає з МОЄЇ кімнати, щойно я заходжу до неї..
- Що ти тут робиш? - запитую я у зеленоокого... Він що мене переслідує? 
- Ти що мене переслідуєш, божевільна?? - запитує у відповідь, ніби читаючи мої думки..
- А ти глухий? Питаю ще раз, що ти тут робиш?? - злість переповнює мене... Я не можу жити з ним. Я мала жити з якось дівчиною, але не з ним...
- Ей, ти взагалі чуєш, що кажеш?! Живу я тут...- теж оскаженіло промовив хлопець, поклав руку на своє чоло, видихнув і вже на диво спокійніше сказав:
- Окей... Отже ти моя сусідка? 
- О ні, ні, ні... Ми точно не будемо сусідами... Бо через кілька хвилин тут лежатиме труп..- в такі ситуації не гріх показати свій "найкращий" сарказм..
- Божевільна, може ти заспокоїшся? Вирішимо все нормально! - цей спокійний тон взагалі мені не подобається... Що цей зеленоокий задумав? 
- Ні, не вирішимо...- кажу я та виходжу за двері..(Якщо ви думаєте, що я відступаю і просто так здалась, то повинна вас засмутити...саме зараз я йду шукати вирішення своєї проблеми) 
Проходжу коридорами університету у пошуках кабінету ректора... Ну хоч хтось має пояснити мені, що тут врешті-решт відбувається? І що ХЛОПЕЦЬ забув у моїй кімнаті? Та мої пошуки марні, тільки заблукала..от чому цей універ такий великий? Кирил чому ти зараз не зі мною? Ти б точно щось придумав? Не залишив мене у лапах того зеленоокого! Я так за тобою сумую! 
- Хей, кралю, чому сама тут блукаєш? Ще й в такий пізній час? - чую зовсім не знайомий мені голос...
- Та не можу знайти кабінет ректора, не допоможеш? - запитую у незнайомця, який в той же момент опиняється поруч... Хлопець дуже високого росту, здається навіть вищий за мого Кирила чи за зеленоокого, темні, карі очі пронизують аж до кісток. І чує моє серце...він не такий хороший, як здається... Але в мене немає іншого виходу, я маю знайти той клятий кабінет! 
- Такій цукерочці не гріх допомогти! - занадто солодким голосом промовив юнак, вчепившись своїми лапами до моєї талії, але я одразу ж відсахнулась! Не дозволю жодному хлопцю чіпати мене! Нізащо! Це міг робити тільки Кирил! 
- Я Тимур! А ти принцесо? - знову запитує він... Фу, принцесо??! Він це серйозно? 
- Злата! - намагаюсь бути спокійною - То як, допоможеш? - не відступаю від свого..
- Авжеж! Матиму за це якусь винагороду? - питає у мене Тимур, в якого на секунду встигли навіть збільшитись очі... Як же ж це огидно.. Яка винагорода? Він при своєму розумі? 
- Еммм...я.. цей..- паніка починає пробиратись крізь шкіру... Чому мені так "щастить" на різних придурків? 
- Та не бійся мала, я жартую... - підморгнувши мені, ніби заспокоюючи сказав хлопець... Хоча мені від цього а ні крапельки не стало спокійніше... Я боюся його..- Ходімо! - знову чую його солодкий, огидний голос...
Просто потрібно швидше дістатись до ректора, от і все! Там я буду в безпеці. Подякую так званому Тимуру за його "безцінну" допомогу та відправлю куди подалі... І ось нарешті через кілька хвилин ми знаходимо той клятий кабінет.... Блін, серйозно? Як я його могла не помітити?! Та тільки но я хочу зайти туди, як розумію - двері замкнені! Нуу фортуна так і переслідує мене сьогодні! Що за день?!! Тепер треба цього Тимура спекатись, поки не пізно! 
- Окей! Тоді вже завтра піду до ректора! Тимуре дякую, що допоміг! 
- Можу провести тебе до кімнати!- пропонує хлопець, на що навідріз відмовляюся:
- О ні, не треба! Туди дорогу я пам'ятаю, ще раз дякую! - відповідаю я, повертаюся та прямую своєю дорогою, як відчуваю дотик чиєїсь руки... Одна секунда і я вже стою біля стіни коридору... Що за чорт? 
- Тимур?? Що це означає??? - намагаюсь говорити спокійно, в той час, як моє серцебиття прискорилось вдвічі..
Він мовчить. Тільки більше притискає до себе...і аж тоді я чую його голос:
- Кицю, ти ж не забула про винагороду? Аа? 
- Відпусти! Я буду кричати! - ось тепер починається справжня паніка..Кирил...допоможи...
- Кричи! І так ніхто не почує! - нахилившись до мене прошепотів той покидьок... Так і хочеться прокусити його горлянку! 
Тимур нахиляється все ближче і ближче, наші вуста на сантиметр один від одного... Божее, як же ж це огидно! Благаю, хоч хтось, допоможіть! Я ніби оніміла, хочу кричати, але не можу... Паніка - мій найгірший ворог! Від страху заплющую очі, і починаю розуміти, що його огидні руки більше не тримають мене... Невже віришив зглянутись наді мною? Чи може ще більше познущатись? Наважуюсь відкрити свої очі... В коридорі стало ще набагато темніше... Помічаю тільки два силуети... Один із них - Тимур... Зараз хтось сильно б'є його по обличчю, а я від переляку присідаю та прикриваю своє ж обличчя руками... Стає занадто тихо... Але я й досі сиджу на місці... Відчуваю, як хтось до мене підійшов... Тільки б це був не Тимур. Благаю, тільки не він.. 
- Золотоволоско, вставай! Все добре? - запитує, напевно мій герой... Але..чому цей голос такий знайомий? 
Піднімаюсь, але всеодно не бачу його лиця...
- Зможеш сама дійти до кімнати? - знову питає незнайомець... Але цей голос...де ж я його чула?? 
- Так...дякую! - нарешті видавлюю із себе..і помічаю - незнайомця вже немає... Місцевий Робін Гуд, чи що? 
Через кілька хвилин добираюсь до своєї кімнати... Байдуже, що зеленоокий ще там... Мені потрібно відпочити, а вже завтра я вирішу, що із цим усім робити? Відкриваю двері, знаходжу своє ліжко, та чую вже знайомий голос:
- Оо, Золотоволоско, вернулась? І як? Вирішила? 
- Як ти мене назвав? - запитую я у відповідь... Стоп...це не може бути він? Чи все ж може??!