Глава 5

Після похорону Кирила, я ще довго не могла прийти до тями... Та й здається, вже ніколи не прийду:( Сніжана, щоб хоч якось оговтатись від трагедії поїхала за кордон до найближчих родичів... Мама просила її залишитись у нас, мовляв, разом легше переживати горе... Проте її це аж ніяк не обнадіювало, я знаю - їй було нестерпно боляче, навіть гірше ніж мені, вона ж його мама, хоча...куди там гірше... 
- Бережи себе Сніжано:) - промовляє моя мама, проводжаючи її в аеропорт..
- І ви бережіть себе:) - відповідає жінка, переводить погляд на мене, бере за руку і додає - Златочко, пообіцяй, що будеш жити далі... Я знаю, ти любиш його...але він хотів би, щоб ти була щасливою...
ВІН, він моє щастя... Тільки він... Я не можу...не можу..цього пообіцяти:( Та навіть попри це, киваю головою та із сльозами на очах обнімаю її...
- І люблю вас тьотю:) 
- І тебе Злато, і я тебе..- дарує свою останню посмішку та взявши валізу прямує у бік літака... 
Починаю ще більше плакати та все ж так, щоб ніхто не почув.. Заспокоююсь вже у маминих обіймах... Приїхавши додому, одразу ж їду до своєї кімнати. Хочу побути одна! Тільки я та мої думки... Нестерпні думки про нього та мою любов:( Зрештою не витримую, збираюсь та їду до НЬОГО... 
- Кирил...як ти? Твоя мама сьогодні поїхала..- промовляю я, сидячи біля його могили..
- Вона хоче, щоб я жила далі... Але..я не можу..не можу...мені так тебе не вистачає..- проводжу рукою по могилі, захлинаючись слізьми... 
- Тільки не сердься..я знаю..ти теж бажаєш мені щастя...але...ти був моїм щастям...а без тебе...його немає... От, як? Як я маю жити далі? - споглядаю на небо, посміхаюсь для НЬОГО...а потім ще довго сиджу мовчки, час від часу кидаючи для нього фрази... Я впевнена, що він чує кожне моє слово. Впевнена, що він також сумує і хоче бути поряд. Впевнена, що любить мене навіть зараз, таку заплакану, з червоними очима та гіркою посмішкою... Впевнена, що ніколи нікого так не полюблю, як його...
- Хммм..Вже пізно...мені час іти... Але я прийду...завтра... Люблю тебе..Кирил.. солодких снів:( - кажу на останок та повертаюсь додому...  
***
- Доню, ходи сюди! - голос мами долинає із кухні... 
Слухняно встаю із свого ліжка, витираю сльози з обличчя та спускаюсь до матері, яка в той час тримає дивний папірець у руках.... 
- Що ви хотіли? - трохи охриплим голосом питаю я...
- Твою заявку прийняли...- спокійно відповідає жінка, а я нічого нічого не розумію... Що прийняли? Куди прийняли? Яку заявку? 
- Ви це про що? 
- Доню, не кажи, що ти забула.. Ти ж склала іспити на високу кількість балів...і тебе прийняли в крутий університет... на юридичний факультет..- мама приводить мене до тями... Точно! Іспити! Універ! З цим усім, я геть про нього забула!!  Отже...мене прийняли? Серйозно прийняли? Не можу повірити власним вухам...
- Я рада! - байдуже відповідаю я... Звичайно, це круто..але не настільки, щоб я кричала від радості... 
Мама піднімається із стільця, підходить до мене та обнімає із словами:
- Златонько, я знаю...тобі важко... Але ти маєш бути сильною, сильною заради нього..
- Але я..не можу..- відчуваю, що мій голос знову починає тремтіти... 
- Ти моя донька! Ти можеш все! Я вірю в тебе! Вірю...
А я в себе ні... Проте я повинна зробити все, що у моїх силах... Заради нього... 
  ***
Здається, пройшло так багато часу.. І ось я вже ступаю коридором свого університету... Нові обличчя, стіни, люди, нічого знайомого чи рідного... Зараз я тут сама, нікого зі мною немає.. Хоча...все ж є... Кирил захищає мене всюди, дивиться за мною, не покидає ні на хвилину - я відчуваю це.. Він спостерігає, ніколи не покине і буде в моєму серці завжди... Але тільки не поруч зі мною... Хочеться знову заплакати, але я стримую себе всіма силами... Розглядаю все довкола, але думками літаю поруч з ним... 
- Чорт! Ти що не бачиш куди йдеш! - грубий голос повертає мене з небес на землю...
- А може це ти нічого не бачиш! Важко було відійти у сторону..- найкращий вид захисту - напад! Спокійно відповідаю я на грубість та піднімаю голову до верху...
Темноволосий хлопець, міцної статури стоїть переді мною пропалюючи злим поглядом... Але що я такого зробила? Ненароком наштовхнулась..і все... Та тільки но я зосереджую свій погляд на його очах, хочу в той же момент провалитись крізь землю.... Зеленоокий... Він - зеленоокий... Його очі, очі - зелені... Такі схожі на очі мого Кирила... Ні! Це не можливо! Це..це..я..просто помилилася???!