Глава 4

Навіть не розумію, як змогла дістатись до лікарні... Мама із Сніжаною прибігли на мій крик, а почувши те, що дізналася я, посадили у таксі та вирушили до лікарні... Сніжана також була в істериці... З її очей текли сльози, але вона всеодно намагалась заспокоїти мене, так само як і мама... Та все, що мене могло заспокоїти, це побачити Кирила живим...
     ***
Лікар вийшов з палати... Зняв маску з обличчя та промовив:
- Вибачте, але ми зробили все, що могли... Операція була важкою... 
- Він живий? - не втрачаючи ніякої надії питаю я, навіть не зважаючи на жахливі слова лікаря...
- Дівчино, кажу ж, операція була дуже важкою, ніби то пройшла успішно, але йому залишилось всього на всього кілька хвилин... Юнак сильно постраждав, шансів вижити немає... 
- Як це немає шансів? - істеричним голосом каже Сніжана, поки я стою в шокованому стані... Всього кілька хвилин? Не виживе? Що за...? 
- Пропустіть!!! - промовляю останні слова, та вириваючись із рук матері біжу у його палату... 
Дивлюсь у рідні, зелені очі та намагаюсь стримати свої сльози... Попри все Кирил бере мене за руку та охриплим голосом говорить:
- Хей, маленька, не плач... Все буде добре... 
- Хммм...так..все...буде... добре..- мій голос тремтить, але я всеодно не плачу.. Не хочу, щоб він бачив мене такою... 
- Посміхнись для мене..- знову той самий, сповнений жалю та болі голос... О ні, ні, ні, я не хочу це... Не втрачай надію..будь ласка... Ти житимеш. Обов'язково житимеш... 
Посміхаюсь, настільки щиро, наскільки це можливо:( Пускаю сльозу, яку він витирає із словами:
- Я люблю тебе..Лавандо:) 
Його рука завмирає на моєму обличчі, а очі заплющуються... Серце зупинилося... Ні, ні, Кирил ти не можеш мене кинути... Ти не можеш... Кричу на всю палату, та кличу лікаря...
- І я тебе люблю! Чуєш? Люблю тебе. Люблю... Кирил розплющ очі, благаю... Ти не можеш..не можеш... Я люблю.. люблю..- шепочу йому на вухо із сльозами та цілую у щоку...
Він просто жартує, хоче мене розіграти... Він прокинеться, обов'язково прокинеться... 
До палати забігають усі... Лікар перевіряє Кирила, а й досі тримаю його за руку...
- Він помер..співчуваю..- слова лікаря оглушують мене... Я не вірю... Він не помер! Кирил живий! Він просто жартує! Він не помер! 
Сніжана скрикує та непритомніє, мама допомагає їй піднятись, а я всеодно не відпускаю ЙОГО руку... 
- Кирил, розплющ очі... Годі жартувати! Це не смішно!!! Чуєш? Не смішно... Я люблю тебе Кирил...будь ласка...- мій шепіт стає голосніше, але голос тремтить:( 
Моя істерика добігає меж... Я не можу стримувати ні сліз, ні болю, ні крику, що рветься із моєї душі..
Нарешті мама заходить до палати, та побачивши мене в такому стані, говорить:
- Доню, ходімо, тобі потрібно відпочити..
- Нііі, я нікуди не піду! Не піду! Я не залишу його самого, він от-от прокинеться... Чуєте?! Прокинеться! - відповідаю я, навіть не дивлячись на маму..
Вона підходить ззаду, ніжно проводить рукою по моїй голові і тоді промовляє:
-  Златочко...вже нічого не змінити...він..помер...але він завжди буде з нами у наших серцях:( 
Дивлюсь мамі прямо в очі, вона каже правду, але я не хочу цього розуміти, я не хочу вірити...я..не..можу... Кидаюсь їй в обійми та щосили плачу... Плачу так, як в останнє плакала коли помер батько...але зараз  моя душа повністю спустошена... Я не хочу жити без нього, я не зможу.. Я люблю його:( 
     Через деякий час, знаходжу Сніжану, адже їй також потрібна підтримка... Вона сидить дивлячись в одну точку, а по її обличчю стікають сльози... Я підходжу до неї та падаю на коліна..
- Це все я винна, тьотю, у всьому винна я... Він робив сюрприз для мене... Якби я його одразу відмовила..нічого би не сталося... Він би був з нами:( - шепотом промовляю я, хоча насправді хочеться кричати.
Чому я завжди все псую? Чому? Чому через мене гинуть люди, яких я люблю? 
На секунду Сніжана зосереджує свій погляд на мені, її очі сповнені болі... Вона без зайвих слів просто обіймає мене, і разом зі мною плаче... Я відчуваю, серцем відчуваю її тугу, смуток... Вона втратила свого єдиного сина:( Як після такого жити? 
- Ти не винна...він тебе любив..- слова ріжуть ножем у спину.. Я хочу, щоб він любив, обіймав мене прямо зараз, а не в минулому... 
    Проходить ще деякий час у лікарні... Сніжани ніде не видно, а мама сидить поруч, намагаючись мене заспокоїти... Залишаю маму в коридорі, а сама знову прямую до ЙОГО палати... Хай там що, моє серце належить йому, і воно має бути поруч з ним.. 
- Синку...як ти міг? Як ти міг покинути мене? Покинути Злату? Вона ж так тебе любить...Кирил...- голос Сніжани долинає із його палати... Вона сидить на стільці, тримаючи за руку свого сина... 
- Хоча...ти..точно б її не покинув... Я люблю тебе синку...і любитиму завжди.... - знову її охриплий голос, який заглушують сльози...
- Я теж... любитиму... завжди..- нарешті заходжу та наскільки це можливо, тихо промовляю...Я впевнена, він точно мене чує:( Правда ж Кирил, ти чуєш мене?! Чуєш?! Любий, я кохаю... тебе:( 
  Разом із Сніжаною, ми з понад дві години сидимо поруч з Кирилом... (Звучить, дивно??? Він ж мертвий... Хммм...та для нас..ніби живий.) Згадуємо історії, його дитинство, наше знайомство:( Все починалось так романтично, а кінець цьому - такий трагічний:(