Глава 3

Ранок... Ще один ніби прекрасний початок дня... З кожним разом я все менше і менше відчуваю ту біль, що переслідувала мене більше року... Спогади про батька тільки зігрівають, але все одно не дають спокійно жити. Мені його дуже не вистачає. Хоч би ще один раз почути його голос, зустрітись з поглядом блакитних очей... Один раз обійняти та сказати, як же я його люблю і сумую:( Зараз в моєму житті з'явився Кирил - моя ще одна опора, підтримка, людина, якій я можу розповісти геть усе, який відчуває мій настрій без зайвих слів... Хлопець, якого я покохала і без якого зможу тільки існувати, але не жити... 
     Сьогоднішній день був сповнений метушні та хвилювання... Я бігала з кімнати в кімнату, шукала прикраси, свою сукню, туфлі, обирала найкращу косметику для макіяжу, шукала все необхідне, щоб бути найгарнішою випускницею всіх часів... Так, саме так, ви правильно прочитали, сьогодні я випускниця своєї школи. Я пройшла довгий шлях і на перекір усім, заради себе подолала його... 
  Стою перед дзеркалом роздивляючись свій образ... Довгі локони спадають по моєму плечі, туш підкреслює блакитний колір очей, а кремова сукня додає більшої впевненості... Переводжу погляд на колечко, подароване Кирилом. Проводжу по ньому подушечками пальців і одразу ж згадую його посмішку... Беру у руки свій телефон та набираю його... Йдуть довгі гудки, та все ж таки рідний голос знову пронизує до кісток:
- Оо, Лавандо, радий, що ти подзвонила!!! Як справи? 
- Все чудово! Збираюсь! - відповідаю я
- І куди ж це ти збираєшся? Та ще й без мене? - знову питає... Він це серйозно? Чи вирішив просто познущатися? 
- Ти що забув? В мене сьогодні Випускний! І ти маєш на ньому бути.. - вдаю, що образилась:) 
- Ааа, точно! Я й забув! - чому він такий спокійний? 
- Гаразд! Якщо тобі байдуже, то я знайду іншого, хто першим побачить мене в цій сукні...- набираюсь впевненості...
- Занадто пізно Лавандо! Цей перший я:) 
- Ти це про що? - моєму здивуванню немає меж.
- Вийди на балкон...- промовляє останню фразу і кидає трубку... 
Нічого не розумію, та все ж йду у сторону балкона.. І першим, що помічаю...великий букет червоних троянд, за яким ховається причина моєї посмішки:)  Мій шок у буквальному шоці! Як? Як він тут опинився? 
- Я дістану тебе навіть на краю світу! - пройдисвіт знову читає мої думки...
Я вдихаю аромат квітів, приховуючи у них свою неземну радість... Він виліз аж сюди, щоб побачити мене, аж сюди... Це..це..так мило:) Хочеться просто плакати від щастя. 
  Кирил підходить до мене набагато ближче, обіймає рукою за талію та з посмішкою на обличчі, шепоче:
- Я через тебе, скоро з'їду з розуму.. Злато, ти неймовірно гарна:) 
- Я..цей..емм.. дякую.. але нам вже час йти..- я що через таку кількість компліментів дар мови втратила,чи що? 
- Не так швидко! - знову шепотом промовляє він та нахилившись трохи ближче ніжно цілує... Кажу це вже в сотий раз, проте я тану в цей момент в його руках..
Ніяковію ніби вперше, беру свого опонента за руку та вже хочу йти, як він зупиняє мене:
- Злат, мені зараз потрібно поїхати у справах... Але ближче до вечора я обов'язково приїду до тебе... Я не пропущу випускний своєї принцеси:) 
Звичайно я все розумію, але почуваюсь трохи ображеною.. Та навіть попри це, кидаюсь йому в міцні обійми та на прощання цілую у щоку...
- Люблю тебе, Лавандо! - наостанок промовляє Кирило та відпустивши мою руку, зникає за дверима....
Відчуваю невелику пустоту...але він приїде, він пообіцяв... 
Спускаюсь на кухню, де на мій подив чекає не тільки мама, а й тітка Сніжана. Вони обидві гарно вдягнуті, а на їхніх обличчях сяють посмішки.. Бракує тільки однієї людини... Тату, я вас люблю:( Ці дві прекрасні жінки міцно обіймають мене, нагороджують багатьма компліментами, і аж тоді викликавши таксі, їдуть зі мною до школи... 
   Свято у розпалі, вчителі висловлюють свої промови, які готували цілий рік. Хтось пускає фальшиву сльозу, а хтось, так як ми з дівчатами, ридаємо безупинно... Важко розуміти, що сьогодні останній день у цій школі, останній раз я бачу своїх вчителів та однокласників, останній раз стою на шкільній сцені, все в останній раз... Цей рік подарував мені багато можливостей, дав зрозуміти сенс всього мого життя, і цьому всьому я завдячую школі:( 
    І ось наближається вечір... Вечір, якого я так довго чекала! Проте від Кирила жодного повідомлення та жодного дзвінка... Хммм ... можливо він просто запізнюється, або хоче зробити сюрприз та з'явитися зненацька...?! Але ні, проходять ще дві години, а він так і не з'являється.... Серед натовпу людей знаходжу маму із Сніжаною:
- Тьотю, ви не знаєте де Кирил? Він пообіцяв, що приїде, а його ще немає...
- Якщо він пообіцяв тобі, отже скоро приїде... Скажу по секрету, він просто готує для тебе сюрприз...- заспокоюючи мене, відповідає Сніжана...
Сюрприз?? Ну гаразд...я готова чекати на нього вічно... Але навіщо всі ці сюрпризи, зараз я хочу, щоб він просто був зі мною... 
Минає ще одна година, я не витримую та пишу йому безліч смс, типу : "Ти де?" "Кирил, я хвилююся, ти можеш сказати де ти?" "Не мовчи.." Але він навіть не бачив їх... Дзвінок теж залишається глухим, чути тільки довгі пронизливі гудки... Моє серцебиття прискорюється, ніби відчуваючи, що з ним щось сталося... Але наперекір усьому, я не вірю своїм відчуттям... Вони помиляються, правда??! 
 Минає ще кілька хвилин, і на екрані телефона світиться його ім'я... Та навіть це не дає змоги заспокоїтись, я не відчуваю ніякого полегшення... Що це все означає? Піднімаю трубку із словами:
- Ало! Кирил? Де ти? Чому ти не відповідав мені? 
- Це лікар швидкої допомоги... Ваш номер був першими у списку потерпілого....
- Потерпілого?? - не вірю власним вухам... Що з ним? Що з моїм Кирилом? 
- Так, сталось ДТП.. Хлопець у дуже важкому стані.. Ми веземо його до центральної лікарні...- слова лікаря буквально шокують мене ... ДТП??? Важкий стан??? Це не може бути правдою??? Кирил не може покинути мене! Він обіцяв!!