Глава 2

- Тату, тату, нііі - кричу я, прокинувшись від страшного сну... 
Це найгірший початок мого дня - дня народження... Цілий рік без батька:( А мені вже 17.. Тату, де ви? Чому ви не заходите разом із мамою до моєї кімнати із кульками та привітаннями? Чому ви не зі мною? Чому цей день без вас? Витираю скупу сльозу, яка скотилась під час моїх думок....І помічаю, як на мій телефон приходить повідомлення від тітки Сніжани:
"Златочко, вітаємо тебе із твоїм 17-ти літтям! Будь щасливою!! :) На тебе чекає сюрприз..." 
Відписую своє малослівне "дякую" та прямую до кухні... Хоча на секунду встигаю задуматись про той сюрприз..та це всього лиш на секунду... 
На кухні нікого немає... Суцільна тиша.. Хммм..і куди ділась мама? Спить? Чи просто забула про мій день? Зітхаю та йду до кімнати мами, але на мій подив її там немає... Знову повертаюсь до кухні... І на столі помічаю...записку ??? Серйозно? На вулиці 21 століття, а вони користуються папірцями?! Не легше просто надіслати мені смс.?! Ну, окей...
"Пішла із Сніжаною по магазинах..
                                     Люблю тебе:) " 
І я вас матусю, і я вас... Ехххх...приготувавши свою"улюблену " вівсянку, поснідала та знову попрямувала до своєї кімнати... А що мені ще робити? Якщо окрім Сніжани, мене нікому привітати, то що ще робити, як не поспати кілька годин... Та щойно я ступаю один крок, як чую дзвінок у двері... Хммм..щось вони швидко із магазину.. Відкриваю двері і просто не вірю власним очам... Кирило? Великий букет... лаванди?? Еммм... 
- Оуу, гарненька піжамка! - першим промовляє мій опонент, розглядаючи мене з ніг до голови.. від чого я покриваюсь рум'янцем та починаю розуміти...Я У ПІЖАМІ.... Як же ж соромно...
- Ой...я..цей.. того..- блін, суцільний набір букв!!! 
- Лавандо, ти завжди прекрасна! Тому не переживай.. А в цьому вигляді взагалі неперевершена! - каже він, нарешті увійшовши додому... 
Моє серцебиття прискорилось, але я знову чую його чудовий голос:
- Злат, вітаю тебе з днем народження!!! Бажаю завжди бути щасливою і частіше посміхатися... Ну хоч принаймні для мене:) Люблю тебе, моя Лавандо:)
Я тримаю букет у своїх руках і просто тану від кожного його слова... Кидаюсь йому в обійми та просто шепочу:
- Дякую:) І я.. люблю.. тебе:) 
Його зелені очі не відводять мене погляду, на обличчі легка посмішка, а руки торкаються моєї талії... Проте тепер шепоче він:
- Я звичайно не проти, бачити твою піжамку... Але ти впевнена, що хочеш поїхати зі мною у цьому? 
- Стоп! Куди поїхати? - здивовано питаю я...
- Святкувати твій день Лавандо! Ти на це заслуговуєш...- відповідає Кирило, цілуючи мене у щоку, а тоді додає - Даю тобі 15 хв на збори... 
- 15??? Ну хоч 20...?? Ааа? - починаю благати...адже для нас дівчат, 15 хв це дуже, дуже мало. Особливо для мене:) 
- Мені піти з тобою чи що? Хочеш, щоб допоміг тобі одягнутись? - з хитрою посмішкою питає хлопець, на що я ще більше ніяковію та з переляканим обличчям відповідаю:
- О ні, ні, не треба... Я побігла! - кричу я, бо розумію, що дивним чином опинилась біля самих дверей моєї кімнати .. Ого:) Та навіть попри це встигаю почути:
- Ти така кумедна! Обожнюю! :) 
Посміхаюсь, як маленька дитина! Хто б міг подумати, що стільки радості можуть принести якісь звичайні слова.. Хоча...вони не звичайні, вони належать ЙОМУ:) 
Не знаю як, але напевно із швидкістю світла, я зробила макіяж, уклала своє волосся та навіть підібрала чудовий лук на сьогодні: сукню ніжно- фіолетового кольору з оголеними плечима та пишними рукавами... Останній штрих - ЙОГО улюблені парфуми із запахом лаванди:) Все, я готова! Кручусь перед дзеркалом, і навіть не помічаю, як в мою кімнату заходить Кирило та ніжно обнімає мене за талію... Кладе свою голову на моє плече і тоді промовляє:
- Я божеволію від тебе, твого запаху, твого вигляду... Злато, мені так пощастило зустріти тебе... 
Я повертаюсь до нього обличчям, і аж тоді розумію, що ми дуже близько один біля одного... Я відчуваю його гаряче дихання, його гучне серцебиття, яке так схоже на моє...Зелені очі стають на мить більшими ніж зазвичай, його вуста наближаються до мене, але погляд всеодно залишаються на моїх очах... Секунда! Мить! Поцілунок! 
     Буквально через кілька хвилин, ми вже були в парку... Тримались за руку, розповідали один одному цікаві історії (хоча в мене, їх не так і багато) з дечого сміялись, а з дечого хотілось плакати... Та Кирило витирав мої сльози та просив в цей день тільки посміхатись! Було важко, але з ним на мить я забула геть усе... Зробивши ще пару кроків ми опинились біля його будинку... Скажу так, він ВЕЛИЧЕЗНИЙ... І дуже гарний. Я була тут вперше... Перед тим, як зайти, він промовив:
- Лавандо, ти можеш на секунду заплющити очі? Будь ласка! 
Його щира посмішка просто вбивала мене і я слухняно закрила очі... Він міцніше стис мою руку, поцілував та ніби вдихнув аромат мого волосся і аж тоді я почула скрип дверей, які щойно відчинилися... Один крок і ми опинились всередині... Принаймні, так я відчувала... Та від того, що я побачила хотілось закричати від радості та здивування.... Прикриваю своє обличчя руками та чую рідні голоси: "Вітаємо Злато.." Мама. Сніжана. Мої деякі однокласники, а поруч хлопець, якого я сильно люблю... Всі, всі поруч зі мною... Навіть... Я... відчуваю присутність тата... Сльоза котиться з мого обличчя та я швидко витираю її та приймаю щирі обійми своїх найрідніших... Першою підходить мама, вона плаче так само, як і я, обіймає мене і шепоче:
- Вітаю донечко... Тихо, тихо, не плач! Тато б хотів, щоб ти була щасливою! 
Вона дає мені якусь коробочку, та я відкладаю її в сторону, насолоджуючись обіймами матері... 
   Святкування проходило просто чудово... Поки всі розважались внизу, ми з Кирилом стояли на балконі вдихаючи свіже повітря прохолодної ночі...
- Ти змерзла? Може зайдемо всередину? - запитує мій опонент, міцно обіймаючи ззаду...
- Ні..я ще хочу побути тут...- відповідаю я, і після короткої паузи повертаюсь обличчям до нього та додаю - Дякую тобі! Дякую за це свято! Дякую тобі за все! Ти дав мені можливість знову посміхатися! Я люблю тебе Кирило:) 
- Я тебе більше Лавандо! - посміхаючись каже хлопець і на секунду відсторонившись від мене, дістає із кишені маленьку червону коробочку... Стоп! Що це таке? Пропозиція? Ой ні, я ще до такого не готова! Точно не готова! 
- До пропозиції ще зарано! - ніби читаючи мої думки відповідає Кирило, а тоді відчиняє коробочку... Гарне, блискуче, золоте колечко виднілось навіть у темряві... Яке ж воно гарне:) 
- Хочу, щоб ти була тільки моєю, моєю половинкою, моєю Лавандою, просто була поруч зі мною... Хочу, щоб ти завжди носила це, на знак моєї любові:) - промовляє хлопець, а з моїх очей котяться сльози... Я так його люблю, по справжньому люблю, як ніколи нікого не любила...Я завжди буду тільки його, а він завжди буде тільки моїм життям...
Просто киваю головою дивлячись у його зелені очі.. Його посмішка світлішає, він одягає колечко на мій палець, а потім загрібає у свої теплі обійми... Його гаряче дихання зігріває навіть мою душу, а шепіт пронизує аж до кісток:
- Я нікому тебе не віддам Лавандо! Нікому!!! 
Мене і не треба нікому віддавати, бо я тільки твоя... Промовляю це у своїх думках, а після цього з усією ніжністю цілую у щоку:)