Глава 1

Хммм...мені вже 17.. скажете, цей рік так швидко пролетів.. Але точно не для мене.. Після смерті тата, він тягнувся нестерпно довго. Кожна секунда життя була болючим ударом, болючим спогадом... Я дивилась на своє відображення у дзеркалі, та з кожним разом розуміла, що ці блакитні очі його подарунок:( 
В цей складний час, моєю підтримкою були мама, тітка Сніжана та Кирило.. Звичайно, мама страждала не менше за мене, але завжди намагалася давати вигляд, що посміхається, проте її очі самі говорили за неї... В них жахливий біль, за втраченим коханням..  Сніжана часто водила її по магазинах, різних парках, щоб хоч на секунду про все забути... Хоча..це не можливо... В той момент, Кирило допомагав мені. Інколи розказував жарти, цікаві історії із свого буйного дитинства, а інколи просто слухав мене, витираючи сльози із мого обличчя... Відчуття, ніби ми знали один одного ціле життя, і якийсь примарний зв'язок, з'єднував нас з кожним разом все більше, і більше... Хммм...наші часті зустрічі призвели до того, що я вже просто не могла уявити своє життя без нього. Він - ще одна, не від'ємна частинка мене... 
***
- Знаєш, мені дуже пощастило тебе зустріти..- кажу я, під час спільної прогулянки осіннім парком..
- Помиляєшся! Це мені тебе подарувала доля! - посміхаючись відповідає Кирило, та взявши мене за руку повертає до себе...
Наші обличчя за міліметр один від одного... Я можу вічність дивитись на зелений колір його очей та вдихати приємний аромат його парфумів... Відчуваю гаряче дихання на своїх губах, а потім ніжний дотик його руки до мого обличчя... Щоки явно стали червоними, а на тілі з'явились сироти.. Дихання на мить зупинилось, а серцебиття прискорилось...
- Я божеволію від твого лавандового запаху.... Можна...я поцілую.. тебе..? - нарешті запитує він, і не дочекавшись моєї відповіді ніжно цілує мене... Я буквально тану у його руках, та його обійми тримають мене на ногах... 
Дивні відчуття спокою та хвилювання заволоділи моєю душею та тілом..  Невже це те саме почуття, про яке я так багато читала у книгах? Невже я закохалася? Невже після цього поцілунку, ми з Кирилом будемо разом? 
Трохи оговтавшись, стоячи ще й досі в його обіймах, наважуюсь спитати:
- Кирил..що..це означає? 
- А ти не зрозуміла?! Ніколи не вірив у кохання з першого погляду...але.. побачивши тебе вперше, я зрозумів, що хочу бути поряд з тієї дівчиною та захищати її від усього світу...- відповів мій опонент, від чого мій світ, в ту ж мить, перевернувся! 
- Хах, ну так...я тоді була дуууже гарна, вся у сльозах...хоч..бери та закохуйся! - проявляю свій сарказм, щоб хоч якось розвіяти напружену обстановку між нами....
Він посміхається у відповідь, знову цілує мене, і аж тоді промовляє:
- Для мене ти завжди гарна Лавандо! І за цей довгий рік, я зрозумів, що люблю тебе:) 
- Чекай! Чекай! Чекай! Як ти мене назвав? 
- Злат, ти смієшся з мене? Тебе хвилює, як я тебе назвав? Я взагалі то, тут тобі у коханні зізнався? - здивованим поглядом пропалює мене Кирило.. Хмм, він такий милий коли сердиться:) 
Ще більше посміхаюсь, цілую хлопця у щоку і нарешті відводжу його із шокового стану:
- Та жартую я, ти теж мені подобаєшся.. 
- Тільки подобаюся? - беручи міцніше за талію, говорить Кирило... Його очі горять справжніми почуттями до мене, навіть серце б'ється в такт з моїм, але вираз обличчя - не задоволений моєю відповіддю... 
- Гаразд...я теж тебе люблю! - шепочу йому на вухо...
- Вибач, що ти сказала! Я не почув тебе! - тепер він із мене насміхається..
- Я люблю тебе! - говорю набагато голосніше, та все ж додаю - Але якщо ти захочеш, щоб я сказала це ще голосніше, то тоді я просто втечу:) 
-О ні, Лавандо! Так просто я тебе не відпущу.. Ти моя єдина квітка в саду!