Пролог

Життя сповнене непродуманих сюрпризів. Воно настільки не передбачуване, що дізнатись про завтрашній день, настрій чи навіть звичайну погоду, майже не можливо. Кожної секунди варто очікувати чогось незвичайного і довіряти тільки моментам. Ми живемо теперішнім, і не в наших силах дізнатись про майбутнє... Хмммм...що вже тут казати про смерть??! 
          **** 
- Мам, я вдома! - кричу, та заходжу додому... 
З кухні долинає приємний аромат шоколадного печива, яке щойно вийняли з духовки. Мммм... обожнюю печиво! Що може бути краще після важкого дня у школі? Звичайно, мамина випічка:) Цілую маму у щоку та сідаю за стіл... 
- Як пройшов твій день? - накладаючи шоколадне чудо на тарілку, запитує моя фея...
- Та..не..- не встигаю договорити, як долинає звук мобільного... Дзвонять до мами... Що ж, печиво, потрібно ще трохи зачекати... 
- Так! Слухаю! Вибачте, що? Ви впевнені? Аварія? Яка лікарня? - кількість жахливих фраз у телефоні лякала... Що це все означає? 
На останніх словах мамин телефон падає на землю та розбивається вщент... Її погляд зосереджений на чомусь невагомому, руки помітно тремтять, іі..з очей.. котяться сльози? 
- Мам? - починаю хвилюватись не на жарт...
- Батько потрапив в аварію, зараз він в реанімації...- її голос охрип, а я ніби взагалі втратила дар мови... Мій світ перевернувся... Батько? Аварія? Реанімація? Що за..? 
Далі все обійшлось без зайвих слів, ми сиділи в таксі і благали тільки про одне: Життя! Життя для тата! У лікарні час тягнувся до біса довго, йшла важка операція... Час ніби зупинився, а сльози закінчилися... Дивлюсь в одну точку і взагалі нічого не розумію... Як трапилась ця аварія? Чому саме він? І чому ця операція триває настільки довго? 
Нарешті за такий довгий час, лікар виходить з палати... Але його погляд... такий... такий... О ні...ні..ні..не може бути... Невже??... ні... Мама мовчить, але її плач, став ще набагато гіршим... Не втрачаю надії та запитую:
- Лікарю, він житиме? Операція пройшла успішно, правда? 
- Ми зробили все, що було у наших силах... Мені дуже шкода...- із відчаєм відповідає лікар, а потім розвертається і йде своєю дорогою... 
Сльози знову йдуть самі по собі... Я.я..я.. не можу так... Він не міг просто померти! Він не міг покинути нас! Він не міг... Мої останні думки... Я відчуваю, що дихати стає набагато важче, а ноги зовсім не тримають мене.. А потім... суцільна темрява...
    Прокидаюсь у білосніжній палаті, з надією на те, що це був звичайний, страшний сон... Але ні... Мама сидить поруч зі мною та гірко плаче... Намагаюсь хоч трохи піднятись з ліжка, та навіть через свою слабкість обнімаю маму... 
  Через кілька хвилин до моєї палати заходить лікар, а за ним ще двоє не знайомих мені людей... Витираючи свої сльози, помічаю, як маму обнімає ця не відома жінка з руденьким волоссям, а потім підходить до мене із словами: 
- То ж, це ти Злата? Я давня подруга твоєї мами - Сніжана... А це..- показує рукою на високого хлопця із зеленими очима, який в той момент, також опинився поряд - мій син Кирило.. 
Так званий Кирило подає мені свою руку для знайомства, а я дивлюсь на неї...і.. навіть не знаю, що робити... На мій подив, він наче все розуміє та сам бере мою руку та цілує її із словами:
- В тебе дуже гарне ім'я:) 
Зелені очі просто заворожували... Я навіть змусила себе трохи посміхнутись, але не надовго.... Нарешті отямившись, лікар попросив інших покинути мою палату, щоб дати змогу мені ще трохи відпочити.... Хммм.. який там відпочинок?? Як мені тепер заснути, знаючи, що найдорожча людина заснула назавжди? Як? 
Попри заборону, встаю з ліжка та прямую до батька... Та тільки но я опиняюсь біля його палати, як починаю розуміти, що мені зовсім погано, а ноги знову не в змозі тримати мене... Байдуже... Тримаюсь за дверну ручку, і вже здається навіть заходжу, як мої очі поглинає темрява і я....стою? Та ще й в чиїхось обіймах?? Розплющую очі та помічаю зеленоокого... Його руки зараз на моїй талії, а мурашки йдуть по моєму тілу.. Вириваюсь з його рук, та не зважаючи ні на що, знову повертаюсь до тих самих дверей... Але його рука зупиняє мене із словами:
- Злато, не треба...
- Я хоччуу..п-п-побачитти тата..- мій голос тремтить, повертаюсь до нього та дивлюсь заплаканими очима... 
Він без зайвих слів обіймає мене...А..я..просто стою та плачу, розповідаю все, що наболіло... Хоча розумію, Кирило чужий...але зараз... байдуже на все...мені добре в його обіймах, гаряче дихання відчувається на моїй шиї, тіло наповнюється теплом... 
- Ммм...ти пахнеш лавандою:) - "рідний" голос пробирає до кісток, і я просто засинаю в його обіймах, на його руках...
***
Попри всі мої надії, батько все ж покинув нас... Біль. Нестерпний біль, який не легко загоїти..
Тепер у мене є тільки мама - моя опора та підтримка, якій ще важче ніж мені... Ну що ж, не думала, що я - Злата, єдина донька свого батька, залишиться без нього у свої 16:(